Читать «Спокута» онлайн - страница 14

– І ти туди ж! То дід бурчить, що довго сплю, то ти. А я лишень один день за півроку хотіла від душі виспатися!

– Я хотів, як краще, – знітився Федько й набундючився. – Ну, то йди та спи.

Хлопець розвернувся, збираючись піти. Іншого разу Катерина сказала б йому: «Ну і йди собі під три чорти!», розвернулася б та й пішла досипати. Але чомусь сьогоднішній короткий, як мить, сон не давав спокою.

– Зачекай, – сказала вона й схопила хлопця за руку. – Чого це ти одразу надувся, як сич на мороз?

У Федька очі потеплішали, він пильно подивився на Катрю.

– Суниці в лісі дозріли.

«Як уві сні», – майнула в Катрі думка, вона так і стояла, тримаючи Федькову руку у своїй.

– Бери відерце та пішли.

Вона кивнула головою на знак згоди та швидко побігла до хати.

– Діду, я не буду снідати, – кинула на ходу та побігла перевдягатися.

Чомусь сьогодні їй захотілося виглядати привабливо, і Катря почала швидко перебирати ситцеві сарафани та платтячка. Зупинила свій вибір на білому сарафані в синій дрібний горошок. Він був приталений і чітко виділяв її тонкий стан та високі пружні груди. Швиденько надягла сарафан, волосся нашвидкуруч розчесала і затягла високо на потилиці у вузол. Глянула на себе у дзеркало старенької шафи, покрутилася на всі боки й залишилася собою задоволена. Показавши наостанок своєму відображенню кінчика язика, крикнула діду:

– Ми йдемо за суницями!

– Хто це «ми»?

– А ти не знаєш буцімто.

– Знову друзі, – по-доброму промимрив дід. – Куди кінь із копитом, туди й рак із клешнею. Так, Катерино?

– Еге ж, діду, еге ж, – відповіла Катря та крутнулася на одній нозі.

– Значить, ідеш із Федьком та Романом?

У неї на мить завмерло серце, бо вперше в житті вона не збиралася кликати Романа. Їй чомусь захотілося провести цей день наодинці з Федьком.

– Так. Звичайно ж, з ними, – збрехала Катря, і її чомусь обдало жаром. – Я пішла. Не сумуйте без мене, бо скоро повернуся.

– Іди вже, дзиґо, – посміхнувся дід, проводжаючи поглядом улюбленицю.

Вони йшли удвох знайомою стежинкою по росистих луках, що пахли свіжістю. Вранішню урочисту тишу порушувало мукання корів, яких вже гнали за річку туди, де буяла зеленню трава. Ялівки йшли швидко та граціозно; поважно дибали, хльоскаючи хвостами себе по товстих боках, старші корови, несучи вим’я. Частина корів одразу розбрелася по пасовиську.

Катерина підставила обличчя під легенький вітерець, що доносив свіжість та вологу від річки, посміхнулася.

– Про що ти зараз думаєш? – спитав Федько, що до цього часу йшов поруч мовчки, розмахуючи пластмасовим відерцем та зрідка кидаючи вкрадливі погляди на супутницю.

– У такі миті, як зараз, я відчуваю єдність із природою, із цими луками, травами, що пахнуть медом, величавими вербами над річкою, тихими водами, могутнім лісом. Здається, що вже не можна відділити окремо щось одне.

– Що ти маєш на увазі?

– Усе, що бачу навколо себе, – існує в дивній гармонії. Не можна відокремити ліс, бо без нього стане порожньо й беззахисно лукам. Або не можна викреслити нашу річечку, бо не буде роси на травах, на березі верби засумують і загинуть, бо вони народилися й виросли під шум її води. Я теж народилася тут і виросла, сто, навіть тисячу разів ходила цією стежкою, коли босоніж, коли взута, здається, що знаю кожну травинку, назви рослин, як і коли вони цвітуть, як пахнуть. Тому я теж маленька частинка цього місця, – Катерина розвела руки в боки, – невід’ємна його частина. Мене теж не можна викреслити звідси.