Читать «Корида» онлайн - страница 54

Цей безмір космосу

близького і далекого,

чужого й рідного,

як спогад,

як сльоза

далекого юначого зізнання,

що відцвіла,

що розлилась

і переповнила собою пустку,

бездонну пустку Всесвіту,

де ми шукаємо себе

і материнський голос…

Коли ми розмовляли останній раз по відеотелефону, мама нагадала мені, щоб я не забував щодня голитися, щоб не заростав, як первісна людина, щоб стежив за собою…

Зворушливо…

Ірен, Олекса і Тадей вже котру годину не виходили з блакитної зали, де стояв електророяль і було інканське радо.

Співали…

— Сумуєте за Землею? — запитав Клавір, зайшовши до блакитної зали і пильно вдивляючись чорними вічками своїх телекаріусів.

— Чому? Ні… — озвалася Ірен. — Хоча…

— Так, в цьому немає нічого дивного. Можете не виправдовуватись, — промовив Клавір. — Заспівайте ще. Я вам щиро бажаю якомога довше залишатися такими… людьми… Заспівайте ще…

— Давай Олексину! — мовила Ірен. — Ми її давно не співали.

Тадей змахнув рукою:

— Починаємо!

Зойкнув електророяль, розсипало перебори інканське радо.

Туман колись розвіється,

Берези сонцем вмиються.

Та мов прощальний плач -

Пробач… Пробач… Пробач…

Не я тумани висушу,

Не я колиску витешу

Для дітлахів твоїх.

Не я вночі блукатиму.

Не я тебе шукатиму.

І чутиму твій плач

Не я… Пробач… Пробач…

— Ви справжні артисти, — мовив Клавір. — Ви відчуваєте музику, відчуваєте слова… Дозвольте, я також спробую… Хочу засвідчити, що я недаремно називаюся роботом гуманітарного профілю… Я теж інколи пишу вірші і музику… Ось послухайте… Клавір узяв до рук радо, спробував струни…

А він безкрайній.

І безсонний.

І бездонний.

А він не знає ні початку ні кінця.

Ми в нім шукаємо рятунку і притулку.

Води шукаємо в цеберці, що без дна.

Шукаєм, як приймач радіохвилю.

Шукаєм і не можемо знайти.

Блукаємо примарами в ефірі.

Мовчить ефір.

І мозок наш мовчить.

Лише вогонь збагнув безмірність міри.

Він безконечно добрий,

Безконечно злий…

“Я дев’яносто сім років працюю на “Кориді”. Чимало людей пройшло переді мною за ці роки, і зовсім юних і цілком дорослих. Але таких, як оце зараз, я бачу вперше. Не знаю, чи вийдуть із них справжні космодослідники. А втім… Якби кілька років тому серед моїх учнів з’явилась ось така Гванца… На що вона сподівається? Я навіть не висварив її, не намагався повчати. Мабуть, це було б зайвим. Вона сама щось зрозуміє тут на “Кориді”. Повинна зрозуміти. Зрозуміти те, що приходить лише в глибинах космосу. Ми летимо вже сім місяців… А що повинен зрозуміти я? Що мене мучить? В глибинах космосу…”