Читать «Корида» онлайн - страница 42

Земля вже все знала про Дюлію. Летів корабель. Лише дороги тої аж чотири роки. А щороку вони втрачали двох-трьох товаришів.

Оранж зупинився біля брами Академії і тихо мовив, прочинивши дверцята:

— Будь спокійним, Сандро Дю. Спокій — запорука мудрості. Бережи себе.

Сандро Новак нічого не відповів йому і відчув, що Оранж образився, не почувши звичного “дякую”. Сандро пішов довгою ситаловою стежкою до входу. Обабіч доріжки — високі дюлійські тополі і кущі дюлійського глоду.

Назвав своє прізвище черговому.

— Семен Дю на вас чекає, — мовив той по деякій паузі. — Проходьте, Семен Дю зараз вийде до вас.

Сандро сів біля столу у м’яке, глибоке крісло.

Семена Дю ніхто із землян не бачив уже шість років. Відтоді, як він став консультантом Джеррі. Всі розуміли — так треба! Один із трьохсот став правою рукою самого Ніколіана. Тож не можна легковажити, ризикувати…

Семен Михай зайшов тихо і несподівано. Сандро відчув доторк до свого плеча і здригнувся.

“Як він змінився. Сіре втомлене обличчя. Квола посмішка замість привітання. Сідає у крісло поруч. Під очима Набряки. Зіниці маленькі, як макові зернята. Це від ремінісу…”

Хворобливо всміхаючись, Семен сказав:

— Вона померла…

Новака злякали і здивували його слова, і та усмішка, і якесь приречене розчулення.

— Хто помер?

— Пам’ятаєш, ще на Землі померла… Моя Пальма! Яка розумниця була. Тобі не шкода мою Пальму?

Новак до болю гостро усвідомив, що психіка Семена Михая зруйнована ремінісом.

— Сандро, не бійся. Можеш говорити. В моєму будинку можеш говорити. В моєму будинку немає системи медичного спостереження. Це була умова співпраці з Ніколіаном. Тож можеш не хвилюватися.

Новак дивився на чорні цятки його очей, на сльозу, що затрималась на землистій щоці, чув його захриплий голос і не міг збагнути — хто ж він тепер, Семен Михай? Яким він став? “Він, мабуть, навіть і не здогадується, що є зв’язок з Землею, що прилетить корабель, який нібито викликав Ніколіан Джеррі, але все повинно відбутися не так, як Джеррі планує. Він, мабуть, нічого не знає. Шість років минуло, як його ніхто не бачив. І він нікого не хотів бачити. Але ж він щось робив… Он і програма “Білальген-Сімнадцять”. Вона врятувала мене. Проте я йому нічого не скажу сьогодні. Нічого”.

Семен Михай витер сльозу на щоці й мовив:

— Я запросив тебе не для того, щоб поплакати. Завтра прилетить корабель… Я хочу, аби ти все добре зважив. Сандро, не поспішай з висновками… Не поспішай з відповіддю… Я зупинив свій вибір саме на тобі, і сподіваюся, що не помилився. Скажи, тобі подобається на Дюлії?

Новак глянув на нього вкрай здивовано. Він зовсім не чекав такого запитання. Не відповів нічого.

— Сандро Дю, я гадаю, що не помилився в тобі, що ти єдиний із трьохсот, хто, на мою думку, може мене зрозуміти…

— Що я, власне, повинен зрозуміти?

— Сандро Дю, і ти, і я, і кожен із трьохсот нині знають усе про Дюлію, про комбінат “Вікторія”… Але…

— …три-чотири тіла на рік — це така дрібниця, яка, проте, забезпечує існування нової цивілізації… — в тон йому продовжив Новак. Семен Михай навіть не відчув у голосі Сандро сарказму. — І навіть для тих, що відійшли передчасно, це не смерть, це — багатократне продовження себе в житті тих тисяч дюлійців, які з’являються на світ.