Читать «Корида» онлайн - страница 36

— І людина не може так довго чекати, тату.

— Не хоче…

— Чекання виснажує…

— Гартує, сину. Повір.

Роззявлена пащека лева, слинява й огидна, зависала над Сандро і реготала.

— Я люблю тебе, — казав лев. — А ти мене любиш?

— Морі Дю… Все гаразд… Облиш мене…

— Давай по одній таблетці ремінісу, — казала мати, і її брунатне волосся виблискувало у світлі місяця яскравими лелітками. — Лише по одній таблетці, і все одразу стане гарним і довершеним, як у кіно. Пропливатимуть картинки за вікном — а ми сидітимемо і дивитимемось, але будемо знати, відчувати, що то не кіно, то життя, а ми його активні учасники, герої того дійства за вікном. Розумні люди винайшли ремініс. Все красиве і приємне зринає з нашої пам’яті, а погане взагалі не з’являється…

— Мамо… Ти ж нічого не знаєш…

А мати плакала безгучно:

— Я все знаю, синку.

— Мамо… Я скоро повернусь.

— Синку, ти завжди був такою розумною дитиною.

— Мамо…

— Прилітай… Ми так давно тебе не бачили.

І знову приходила Оленка. Рожеве, поцятковане зеленим платтячко. Вітер. Дніпровська затока. Могутні дуби на тому березі…

— Оленко, я скоро повернусь.

— Ти просто втомився. Втомився. Але за життя треба боротися, як і за любов.

— Боротьба гартує, сину! — лунав батьківський голос звідкись із піднебесся.

— Чекання гартує, тату… Ти казав, що чекання гартує…

— Так. Чекання і є боротьба. Діяти — це дуже легко… Та от яким ти вийдеш зі свого чекання? Яким, сину? Мені болітиме, якщо… Але ми з мамою знаємо, ти все витримаєш…

І вітер, і знову дніпровська затока, і могутні дуби на тому березі, і рожеве платтячко, поцятковане зеленим, а всі погляди застиглі, мертві…

“Я щасливий. Бо я самотній. І сильний, як мій батько. І я творець нового світу, про який мріяв ще мій батько. Я відчуваю, що саме про таке життя мріяв мій батько. Він і мене виростив з клітини власного тіла. В мене немає матері. Цокання годинника лунає десь у мені. Хтось відлічує хвилини мого щастя. То гупає кров у скронях… Кров? Життя? Як там у Андреша?.. “І день і ніч. Тремтлива свічка. Останній день останнього жалю. Згорає у вогні останнє протиріччя. Я теж помру. Я теж помру. Але немає страху. І нема любові. Бажань немає. І нічого вже нема. Живе вмирає. Залишиться атом. Слухняний атом у реакції окислення добра. Все, що живе, те мусить вмерти. А в пам’яті ще не зотлів той доторк до чола тендітної руки, нездатної подарувати щастя, а лише розпач втрати, невідворотної, мов смерть…” Ніби про мене написано…”

Ніколіан Джеррі був одним із перших переселенців на планету Едіна. На Землі він закінчив біофак університету. Спершу планував просто пожити кілька років на планеті диким життям десь у пралісі. Романтично і красиво. Він тоді був ще наївним хлопчиськом. Спорудив собі житло в Тошинських лісах, названих так його батьком на честь земного міста Тошин, де він народився.

Та минуло кілька років, і на планеті Едіна заговорили про безплідність, спершу жартівливо, потім стурбовано, аж до істеричного крику Фреда Савчина на центральній площі: