Читать «Корида» онлайн - страница 16
Олександр Костянтинович Тесленко
Андрійко поклав гучномовця знову на ліжко.
“Маки червоні. Юначе безсоння…”
— А козенята ваші де? — несміливо спитав син.
— А там за хлівом припнуті. У сусідки коза здулася, а козенят я в неї купила. Малі, а понятливі. Якби їх хто потренував, то були б такі, як ми, розумні.
Марусина налила по чарці, але Василь зволікав пити. Тихий дзвін у вухах, і серце ніби аж стогне… “Перевтомився. Треба відпочити. Від усього відпочити. І, може, навіть треба випити. Розслабитись…”
— Андрійку, сідай до столу, їж.
— Не хочу. Я до козенят…
— Поїж, синку, а потім до козенят.
Маруся й собі налила трохи горілки, випила. Дивилась на Василя і розповідала тихо, ніби навіть і не йому, а комусь третьому:
— А вчора миша у стіні дірку проїла. І так високо. Бачиш? — показала на пляму на стіні коло вікна. — Я її пластиліном заліпила. Пластиліну не прогризе. Подавиться. Він на зубах в’язне. Я попробувала — такий гидкий.
Раптом рипнули двері, і на порозі з’явилася стара Явдоха.
— О, в тебе гості, Марусю… З приїздом.
У сірому чоловічому піджаку, в довгій коричневій спідниці, в величезних чоботях, вже стара і згорблена, але дитинно жвава Явдоха подибуляла від порога, подала руку Василеві, для Андрійка видобула з кишені карамельку, сіла па ліжко.
— Марусю, ану включи телевізор. Може, він уже віддихнув і знову робитиме.
— Та ні, Явдохо, щось у ньому поламалося… — але підійшла і клацнула вимикачем, а Явдоха вела далі:
— Може, віддихнув і знову робитиме. Колись у мене так було — насапалася на буряках, прийшла до хати, а спина не моя, руки не мої… Старий каже, ти б свині щось дала, а я не можу. Лягла, віддихнула, чую — оживаю.
Але телевізор мовчав.
— А ти в них не понімаєш? — запитала Явдоха Василя. — Постукав би ти його де треба…
Але Василь на телевізорах не розумівся.
— Він у людях знає, де й що, — сказала Марусина.
Явдоха чомусь скрушно захитала головою, поправила на голові хустку.
У цей час знову рипнули двері, і до кімнати зайшов старий дід у фуфайці, голосно сказав, кашлянувши поважно:
— Я — Никодим, у роті дим, а в руці чарка. Доброго дня вам. Бачу, до Марусі гості приїхали, дай, думаю, зайду.
Підійшов і сів поруч з Явдохою.
А слідом за Никодимом — Семен на рипучому порозі, сусід Марусин. Привітався і сів просто на підлогу біля дверей. А за Семеном — Іван Чорнобай, сів на лаву, якось ніяково усміхаючись, з мулярською кельмою в руці. А за ним — дебелий червоновидий сільський умілець з видатним прізвищем (Василь забув, яке саме було в нього прізвище, але пам’ятав, що якесь відоме, героїчне). А потім почали заходити вже по двоє, по троє — молоді, й старі, і зовсім діти, їх Василь уже не знав. Заходили, курили, вже сісти не було де, й тому більшість стояло.
І от, коли в кімнаті стало так тісно, що й не дихнути, хтось раптом голосно сказав:
— Тісна у Марусини хата. І стара, як світ. Може, ми їй нову хату поставимо?
І Василь упізнав голос свого тестя і лише подумав: “І він до Марусі приїхав, ніби знав, що я тут”.
— А чого ж, — мовив Чорнобай.
— Годиться! — крякнув сільський універсал з видатним прізвищем. — Ідея — сто пудів! А цю давайте зразу завалимо — просторіше буде.