Читать «Корида» онлайн - страница 13

— Маріє… Ти не спиш?

— Не сплю… — відповіла ледь чутно.

— Про щось думаєш?

— Думаю… — і раптом усміхнулася, повернулась до нього обличчям.

— Про що?

— Про все… І ні про що… Ти вчора прийшов такий зморений.

— Так… Ледве долетів… Добре, що ти кватирку лишила відчиненою.

— Яку кватирку?

— Снилося… Ніби я летів додому з останніх сил… Все боявся загубити портфель… Було важко дихати і боліло серце… І зараз трохи болить… Влетів у нашу кватирку і впав просто посеред кімнати… Ось тут, — показав поглядом.

— Не бережеш ти себе. Він кволо махнув рукою.

— Світячії іншим, згораєш сам, як казалн древні…

— Все гаразд?

— На операції? Так… Здається… Я погано пам’ятаю, — винувато усміхнувся. — Я вчора справді перевтомився. Але якби вчора була якась несподіванка, то запам’ятав би…

— Ох, Василю…

— Не треба, Марійко, я все розумію, але ж… Серпан рвучко підвівся і сів у ліжку:

— Сьогодні субота? Чи я помиляюсь? — мовив удавано весело.

За стіною в сусідній кімнаті хрипко озвався радіоприймач позивними суботньої розважальної програми. То вже прокинувся син. Невдовзі почувся нестримний сміх молодшої дочки. Діти завовтузилися, защебетали.

Василь підвівся і, зімітувавпщ ранкову гімнастику, накинув на себе рябу сорочку, надів сині шорти.

Пригадував, як уві сні їхав у переповненому вагоні метро, як те дівчисько у синьому светрику викинуло йому портфель, як біг за поїздом, чіпляючись за поручень, а потім летів додому…

“Серце і зараз болить. І так важко дихалось у сні. І видіння були такі яскраві. Аж не віриться, що то лише снилося… Страшно… Я часто не можу відрізнити снів від реальності… Це, мабуть, перевтома. Так, я перевтомився. Але що зробиш? Вчора операція тривала вісім годин… Світячи іншим, згораєш сам…”

— Там учора якась пошта була у скриньці. Я не змогла взяти — десь загубила ключа.

Серпан нічого не відповів, мовчки пішов до поштових скриньок на першому поверсі. “Вечірка” і лист.

— Від кого це? — спитала дружина, хлюпаючись у ванній. Вмивалася.

— Від Марусини.

— Що пише?

— Пише… — поволі розкривав конверт, намагаючись затамувати біль у серці. — Пише… “Здрастуйте, Васю, Маріє! У мене все добре. А як там ви, не пишете, не з’являєтесь. Купила собі недавно двох козенят, хай ростуть, веселіше буде. Часто згадую Андрійка, як він з каченятами бавився. Приїхали б хоч на день-другий. Це вже три роки я його не бачила. Вже він великий, школяр. Як там меншенька, Ксеня? Хотіла сама приїхати, та немає на кого все залишити, а ще ж і козенята. І хата трохи протікає, поїду — а тут поллє дощ. І сливи рясні цього року, і вишні були гарні — відійшли. А так у мене в основному все без змін. Може, приїхали б? Цілую, Маруся”.

Дружина втиралася пухнастим, у зелену смужку рушником, і Василь знав, що вона зараз скаже, принаймні знав, про що вона зараз думає. І він якось несподівано для самого себе мовив:

— Може, я з’їздив би сьогодні з Андрійком? Завтра неділя і в мене немає чергування…

Дружина зворушено глянула на нього:

— Справді, це було б дуже добре… Ти ж сам розумієш, як їй одній важко і сумно…