Читать «Корида» онлайн - страница 10

Зенон стояв непорушно і в вухах йому лунали слова, сказані Орланом Стахом під час їхньої першої і, ось тепер виявляється, останньої зустрічі: “Мені пора, — сказав тоді Орлан. — Я повернуся до вас…” А потім натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…

Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла.

СВІТЯЧИ ІНШИМ…

Повість

Василь Серпан намагався іти щонайшвидше. Проте сіра стрічка тротуару тікала від нього, і коли він на мить зупинявся, аби перевести подих, відчував, як швидко втрачає так важко здобуті метри. Повільно відпливали дерева, кіоск “Союздруку” на розі вулиць Франка і Леніна, бородатий молодик біля дитячого візочка у світлі вечірнього ліхтаря. Серце калатало.

Він перепочив лише мить і знову рушив. Ось він знову порівнявся з кіоском “Союздруку”, з бородатим молодиком, той саме дістав сигарету, клацав раз у раз запальничкою, яка не давала вогню. Стримуючи важке дихання, Серпан на ходу дістав з кишені коробку сірників, лівою рукою в цей час ще міцніше стиснув ручку важкого портфеля.

— Візьміть сірники, — подав коробочку бороданеві. Намальований на етикетці червоний півень блимнув гребенем під світлом ліхтаря.

— Спасибі… О, це ти, Василю?!

Серпана здивувало, що той чоловік назвав його по імені. Виходить, вони знайомі? Але не міг пригадати, де він бачився з цим бороданем?

Дихалось важко, не вистачало кисню, ніяк не міг вдихнути на повні груди.

— Гуляєш? — запитав бороданя.

— Як бачиш, — той прикурив і простягнув назад сірники.

— Не треба… Хай будуть у тебе… Це скільки вже малому? — запитав Серпан, намагаючись не втратити пройдені метри і водночас думаючи про те, що не знає — хто ж там у візочку? Хлопчик чи дівчинка?

— Скоро буде рік… Ти, бачу, поспішаєш?

— Так.

— З роботи?

— З роботи.

— Не поміняв ще? На тому ж місці?

— Так… А ти?

— І я приріс… Ну, біжи, не буду затримувати. — Бородань глибоко затягнувся димом і схилився над дитячим візочком. Його густа чорна борода блищала у світлі ліхтаря.

Василеві захотілося курити, але він вгамував це бажання… “Додому. Негайно додому. На мене давно чекають. Я не подзвонив, що затримаюсь. Я так втомився. Так хочу спати. Швидше додому…”

І раптом наче невидимий тягар сприснув з плечей. Василь відчув, як легко стало йти, вдихнув на повні груди прохолодне вечірнє повітря, настояне на машинному перегарі, перекинув портфель з руки в руку і побіг, легко побіг, майже не торкаючись ногами тротуару. Повертаючи ліворуч вулицею Пирогова, відчув, що стане сил полетіти, і сильно відштовхнувся ногами, усвідомлюючи, що нарешті відірвався від землі. У крутому віражі вписався в поворот вулиці, що вела до станції метрополітену. Летів понад жовтавим дахом тролейбуса, який теж повертав ліворуч.

Вдивлявся в рухливий натовп біля станції метро і думав: “Аби лиш не випустити портфель”. Стискав ручку, аж пальці терпли.

Перед самою станцією легко вдалося зменшити швидкість і опуститися на землю, ні з ким не зіштовхнувшись.