Читать «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн - страница 6

— Вони — нормальні, — дівчина виділила особливим тоном останнє слово й зітхнула. Це вона була не такою. Інакше чого вони називали її…

— Не вірю. — Капелюх заперечливо хитнувся. — Згадай. Хіба ти не спостерігала за ними? Ніколи не помічала нічого дивного в їхній поведінці?

Ліза пожувала кінчик прядки волосся. Якщо згадати, жінка таки мала рацію. Просто раніше вона ніколи про це не замислювалась.

— Наша керівниця завжди надягає різні шкарпетки під черевики й думає, що цього не видно. Сергій, коли дивиться на годинник,  щоразу додає всі цифри. Юля ніколи не їсть із мокрого посуду в їдальні. Сашко іноді роз­мовляє сам із собою, коли думає, що його ніхто не чує. Маринка постійно миє руки. Дан перед тим, як іти сходами, каже, що зараз він точно впаде, і робить вигляд, що йому страшно. — Ліза усміхнулася. — Проте він ніколи не падає. Він просто дуркує!

— А ти питаєш дозволу поплавати в морі у людини, яку вперше бачиш. Хіба це не дивно?

— Страшенно дивно, — дівчина весело розсміялася. Розмовляти з цією жінкою було так легко і приємно — від цього настрій ставав ще ліпшим, хотілося жартувати й розповідати щось таке… Про що ніхто не знає. — Але чомусь добре! — додала змовницьким тоном.

— Звісно, що добре! — Жінка теж усміхалася. — Дивацтва — це завжди добре.

Навколо сутеніло. Ліза підвелася, обтрусила з речей пісок, одягнулася, підійшла до води й тихенько мовила:

— На добраніч, море!

Вслухалася в шелестливий шепіт й задоволено обернулася до жінки.

— Ну, я піду?

— Я тебе не тримаю, — жінка кивнула. Її пальці швидко барабанили по підлокітнику.

Це було трішки образливо, і Ліза відвернулася. Море майже підібралося до візка. Дівчина згадала, як одного разу під час прогулянки не встигла до припливу піднятися на скелі. Пощастило, що поруч був тато — назад вона поверталася в нього на плечах. Татові води було по груди. Ліза перекотилася з носка на п’ятку і назад, розглядаючи горизонт. Під час шторму хвилі майже повністю затоплювали катери. Їх утримували лише якорі, глибоко закопані в пісок. Але зараз море було спокійне — дійде до ватерлінії, не вище. А цю жінку точно накриє з головою. Може, запропонувати пересунути візок? Раптом море її потягне за собою? Що, як вона не вміє плавати? Вона ж не вибереться сама. Хоча…Може, вона тільки цього й чекає? На мить дівчині стало страшно за цю незнайомку.

«Я тебе не тримаю». Слова прозвучали, наче крижаний душ.

От і чудово! Не буду! Ліза стулила губи і стала збирати розпущене волосся в косу. Дивна, дуже дивна жінка. Це добре?

Дорога назад здавалася довшою. Так було завжди — притьмом бігти до моря й плентатися додому, ледве пересуваючи ноги. Вологі шорти неприємно прилипали до шкіри, яку стягнула морська сіль. Рани на колінах майже не нагадували про себе. Дівчина купила собі в ятці морозива і проковтнула його за два укуси. До будинків поверталися по­одинокі стомлені відпочивальники з надувними кругами в руках і обпеченими обличчями. Сусіди радо приймали приїжджих, однаково Туманівка була малозаселена, а тому дешевий відпочинок тут чекав на кожного гостя. Добре, що чутки про містечко ширилися повільно, і Туманівка залишалася ще напівдикою.