Читать «Леді Африка» онлайн - страница 8

Я багато років насолоджувалася цими прекрасними ночами поряд із Кібії та довгими повільними днями, наповненими полюванням і їздою верхи. За якийсь час — не без допомоги мачете й мотузок, ціною крові та поту — дику природу змусили трохи відступити: батько посадив пшеницю та кукурудзу, все це зійшло. За виручені гроші від збіжжя він придбав два парові двигуни, що добряче побували у вжитку, й вони стали серцем нашого млина та зробили «Ґрін Гіллз» найважливішим постачальником борошна в Нджоро. Згодом із нашого пагорба, за терасами полів і високими, в людський зріст, ланами кукурудзи, можна було побачити цілу низку возів, запряжених волами, які тягли зерно до млина. Батько не зупинявся, й число робітників постійно зростало: чоловіки народів кікуйю, кавірондо, канді, кіпсіґіс, а також голландці працювали в нас погоничами волів. Далі з’явилися повітки на залізних каркасах і перша стайня, а за нею — ще кілька: новенькі загороди зі свіжим сіном і, як мені казав батько, найкращими чистокровними кіньми в Африці та й у цілому світі.

У своєму ліжку, перш ніж заснути, я прислухалася до невпинних шерехів ночі, й досі інколи думала про маму та Дікі. Вони ніколи не писали, принаймні мені, отже, уявити їхнє життя було дуже складно. Будинок, у якому ми жили раніше, давно продали. І хоч би де вони оселилися, зірки та дерева там, напевно, дуже відрізняються від тих, які я бачу тут, у Нджоро. Гадаю, дощ і пекуче пообіднє сонце також там відчуваються зовсім інакше. Всі дні й вечори ми проводили на величезній відстані одне від одного.

Поступово мені ставало дедалі важче згадати мамине обличчя, її слова, дні, проведені разом із нею. В мене було багато всього попереду, стільки, що годі уявити: дні нагадували мені прерії, які сягають потрісканої чаші кратера Мененґаї або крутого синього піку гори Кенія. Було безпечніше жити майбутнім — відкласти згадки про маму кудись у далекий кут, туди, де вони більше не зможуть завдати мені болю. Я намагалася думати про її від’їзд як про щось необхідне, як про важливу підготовку до чогось на кшталт кування або загострювання списа — мого першого випробування у кіпсіґісів.

Я була впевнена, що належу до цього місця — до цієї ферми й цього чагарнику. Я відчувала себе часткою колючих дерев, стрімких скелястих уступів, синявого лісу з густою рослинністю; я любила глибокі улоговини між пагорбів і високу, схожу на кукурудзяне бадилля, траву. Тут я народилася ще раз, немов мені дали інше, більш природне для мене життя. Тут був мій дім, і, хоча одного дня все це мало витекти крізь пальці мов той червоний пісок, якого тут так багато, моє дитинство, що минуло тут, — було справжнім раєм. Я знала це все як свої п’ять пальців. Тут було єдине місце у світі, створене саме для мене.

3

ишу перервав ранковий дзвін у стайні. Почали прокидатися ледачі півні та припорошені пилом гуси, служники, конюхи, пастухи й садівники. Я жила неподалік від батька, в окремій мазаній хаті, разом із моїм вірним покаліченим песиком змішаної породи — Буллером. Ледь він зачув дзвін, заскімлив та потягнувся у своєму кошику, що стояв біля мого ліжка. Потім притиснувся мені до боку й доторкнувся холодним носом до руки; на його квадратній голові можна було намацати зморшкуваті шрами, а замість правого вуха він мав безформну грудку з кількох грубих вузлів. Одного разу вночі до мене вдерся леопард і спробував потягнути пса із собою в ліс. Буллер прокусив хижакові горлянку й пришкандибав додому весь залитий власною і чужою кров’ю, героїчно налаштований і ледь живий. Разом із батьком ми його вилікували. Хоча й раніше пес був не надто гарним, але тепер на додачу посивів та майже оглух. Випадок із леопардом не зломив його, й за це ми полюбили Буллера ще більше.