Читать «Леді Африка» онлайн - страница 13

Батько почервонів і відкашлявся:

— Побоююсь, що з мене кепська нянька.

— А тобі й не треба нею бути, — гаркнув Ді. — З дівчинкою все гаразд. Подивися на неї, Флоренс, вона дужа мов бик.

— Авжеж, ми всі хочемо биків замість дочок, чи не так?

Вони обоє усміхались, але в мене залишилося дивне, незрозуміле відчуття. За годину по тому, як усі деталі розрахунків і перевезення Кокетки було обговорено, ми вирушили додому. Я відчувала, що батькові теж неспокійно. Ми їхали мовчки. Чистим небом дедалі нижче спускалося сонце. Курний вихор удалині нагадував танок дервішів, які кружляли довкола вогняних дерев. Врешті той вихор підняв з місця зграю ситих грифів. Один пролетів над нами, його тінь змусила мене здригнутися.

— Визнаю, інколи я не зважаю на все це, — сказав батько, коли гриф уже полетів геть.

Я здогадалася, про що йдеться, бо батько помітив, як сполотніла леді Ді, коли побачила мій шрам. Остання розмова, мабуть, не йшла йому з думки. Я знала, що «усім цим» батько називає мене, свою дочку.

— Думаю, в нас усе добре, — сказала я і погладила шию Ві Мак-Грегора, — не хочу нічого змінювати.

Батько не відповів. Сонце скотилося ще нижче. Тут — близько до екватора — майже не буває сутінок. День перетворюється на ніч за лічені хвилини, але ці хвилини прекрасні. Навколо погойдувалася жовта трава, схожа на морські хвилі; часом навколо нори мурахоїдів чи свинячих лігвищ, викопаних у землі, закручувався вир, а на горбкуватих шпилях термітників хвиля знову високо здіймалась, але ніде не зупинялася. Здавалося, цим заростям нема кінця-краю, і ми так їхатимемо довгі роки, в полоні трави й відстані, все далі та далі...

4

окетка прибула на ферму й одразу стала загальною улюбленицею. Оскільки в нас більше не було коней золотавої масті, всі тото крутилися біля неї, аби бодай доторкнутися. Здавалося, що вона сяє і приносить удачу. Кілька місяців, поки вона звикала до нового місця, все було добре, тож батько почав міркувати, з яким конем її звести для найкращого приплоду. Парування для коняра — найважливіша справа. Ще до того, як навчилася читати, я знала, що в родоводі кожної чистокровної особини від сімнадцятого та вісімнадцятого століття можна простежити трьох чистих арабських чи взагалі східних жеребців, спарованих із кількома дуже своєрідними англійськими самицями. Довгі генеалогічні лінії любовно й ретельно викладалися в «Загальній племінній книзі». Ми розгорнули її за обідом — старий та новий заповіти нашої біблії — та звернулися до розділу, де містився запис про нашого чистокровного.

По кількох тижнях обговорень вирішили, що Рефері злучиться з Кокеткою, щойно в неї настане тічка. Рефері був арабським конем світло-каштанової масті, гарної статури, зросту 15 долонь, із міцними копитами, широким кутом плечового суглоба та абсолютно прямими ногами. Він мав широкий крок, тому долав значні відстані без особливих зусиль. Ми багато розмовляли про майбутнє лоша, яке мало з’явитися за одинадцять місяців по успішному спарюванні. Передбачали, що воно матиме швидкість Рефері та граціозні рухи й переливчасте хутро Кокетки. Для мене це лоша не було чимось далеким і уявним, наші розмови давно оживили його.