Читать «Сонячна магія» онлайн - страница 2

Інельда охнула, підскочила до нього, нахилилась, вдивляючись у зморшкувате обличчя, по тому схопила зі столу срібне люстерко та піднесла до самих губів його величності. Якби король ще дихав, на поверхні мусив виникнути ледь помітний туман, однак люстерко залишилося чистим.

Відьма почула позад себе якийсь рух і озирнулася. Килим із зображенням полювання злетів зі стіни. Ті двоє, що весь цей час спостерігали крізь отвори, прорізані в килимі на місці очей лісових вепрів, ступнули до кімнати з потаємної ніші в стіні.

— Граф! — вигукнула відьма і відсахнулася, виставила руки перед собою, ніби захищаючись. — І Мармадук!

Той, кого вона назвала графом, дістав круглий золотий годинник. Глянув на нього, відступив убік, пропускаючи вперед другого — придворного чаклуна Мармадука.

На відміну від графа, високого, елегантно вбраного чоловіка, товстий та низькорослий чаклун був одягнений у безглуздо-пістряві шати з безліччю мережив, які здавалися б доречнішими на жіночому вбранні, аніж на його костюмі. Війнуло вологою прохолодою, немовби від Мармадука опочивальнею розповсюдилася промозкла вогкість. У лівиці чаклун стискав невеличку сіру торбинку, а ще двійко таких самих теліпалося в нього при поясі.

Мармадук підняв розкриту торбинку на долоні та щосили дмухнув. Щось майже невидиме, неначе дрібний синявий пил чи порошок, розійшлося від нього, попливло до відьми. Та позадкувала, однак сіро-синє марево вже огортало її. Інельда, вигукнула щось невиразне, змахнула рукою в напрямку вікна. Самі собою штори на ньому розсунулися, впускаючи до спальні місячне світло.

Щойно це світло впало на відьму, Інельда ніби виросла, збільшилася. Поморщене старече обличчя розгладилось, очі яскраво зблиснули. Синява хмарка почала танути, немовби тьмяне місячне сяйво нищило її. Інельда гучно промовила якесь закляття і простягла руку до горлянки чаклуна. Місячне світло покотилося хвилею та згорнулось у грубу, кошлату мотузку, що огорнулася круг шиї Мармадука. Синя хмарка на той час майже зовсім станула.

— А-а-а… — прохрипів чаклун, захитався і обома руками схопився за горло. — Графе, штори! Затуліть світло!

Граф увесь цей час із глузливою усмішкою спостерігав то за дивним поєдинком, то за рухом стрілок на циферблаті свого годинника, та на голос чаклуна повернувся, схопився за штори, рвучко зсунув їх.

— Який же ви все-таки нездара… — невдоволено пробурчав він.

Місячне світло перестало проникати до спальні, прозора мотузка навколо шиї чаклуна щезла, й синя хмаринка знову спливла обіч відьми. Потемнішало, вогник свічки замиготів і майже згас. Графові, який стояв збоку від Інельди, здалося, що просто в повітрі змалювалася блякла, напівпрозора картина: купини, викривлені гілки мертвих дерев, болото в зеленій рясці та клоччя туману над ним. Тепер здавалося, що Інельда стоїть уже не на підлозі королівської опочивальні, а просто в болоті й загрузла в нього по коліна, а туман огортає її, не дає поворухнутися.

Граф здивовано закліпав — і видиво розтануло. Відьма ж закотила очі під лоба й почала повільно осідати на підлогу, синя хмара поволі опускалася на неї. Граф ще раз глянув на годинник, і коли по тому перевів погляд на відьму, та вже завмерла на підлозі.