Читать «Сонячна магія» онлайн - страница 157

— Ти хочеш просто зараз наслати на Бардо Тодола легіон пітьми? — запитав Геб.

— Я спробую… — Каштелян забурмотів щось і зробив лівою передньою лапою дивний жест — спробував зігнути її так, як дотепер жодному псові не вдавалося.

Ззовні долинув тупіт лапок, почувся пронизливий писк. Грюон Блюмкін виглянув у трикутне віконце й швидко відскочив. Тим часом сторінки Зубастика самі собою затріпотіли, зашелестіли. Магопес ще сильніше зігнув лапу, очі його з’їхалися до перенісся від напруги.

— Доблесний Каштеляне, там хтось іде… — почав Блюмкін.

Двері розчахнулися, на дерев’яну підлогу впали тіні. Вони швидко подовжувались, немов ті, хто відкидав їх, стрімко росли.

І одночасно над сторінками Зубастика виникла постать.

У будиночок вбігли сім сірих істот, що виростали просто на очах, зі списами напереваги.

Над шелестом сторінок розрісся й лопнув жовтогарячий міхур. В усі боки вдарив вітер. Стіл з пентаграмою підняло, стільці, на яких сиділи Блюмкін, Гагра та Геб, перекинулися, а самі вони опинились на підлозі. Крисятників теж відкинуло назад, але один устиг метнути списа, що встромився в стіну біля голови ельфа.

Магопес миттєво зник, зате на його місці…

Лежачи на підлозі, Геб закліпав очами, розглядаючи постать, яка відділилася від книги. Вона посвітлішала, стала напівпрозорою, слідом потяглися інші. Крізь них просвічувалася кімната.

На чолі шеренги на задніх лапах прямував великий вусатий кіт у гострому шоломі, важкому нагруднику й кутих рукавичках, озброєний довгим мечем. За ним марширували інші — кожен наступний трохи менший за попереднього — усі в панцирах, з мечами. Коти крокували, одночасно переставляючи лапи, й зважаючи на одночасне роззявляння ротів, навіть співали хором, їх постаті виникали просто з книги, що лежала на підлозі, — спочатку над сторінками з’являвся кінчик шолома, далі голова й усе інше.

У дверях знову з’явилися крисятники. Кіт, який ішов попереду, побачив їх. Вуса його стали сторчма, очі яскраво зблиснули, хвіст заметався з боку в бік, як у розлюченого тигра. Звір засичав, віддаючи команду.

Шеренга котів зламалася, задні кинулися на ворогів. Брязнули, зіштовхуючись, мечі та списи. Геб підхопився й відскочив за стіл, одночасно намацуючи руків’я жезла на поясі.

Виявилося, що жезл не потрібен — усе скінчилося, ніхто й оком не встиг змигнути. Коти вже впоралися з крисятниками, вклали мечі в піхви і знову повернулися в стрій.

Туп… туп… туп… — звук кроків був начебто й нечутний, але водночас, зачаровано спостерігаючи за котами, Гебвін виразно чув його у своїй голові.

Коли останній звір ще тільки до половини виліз із книги, перший крокував уже в повітрі, дедалі вище, поки не почав входити просто в стіну під самою стелею.

Туп… туп… туп… — чулося дедалі тихіше. Майже вся шеренга ввійшла в стіну. Останній кіт, найменший, завбільшки як мізинець, зробив крок — і теж зник. М’який звук кроків стих, запала тиша.

— Гха… — пролунало над головою.