Читать «Шовк» онлайн - страница 23

Ерве Жонкур наблизився до дерева і якийсь час стояв, дивлячись на нього, немов загіпнотизований. Потім зрізав мотузку, що була прив’язана до гілки, підхопив тіло хлопчика, опустив його на землю і став навколішки поряд з ним. Він не міг відвести погляду від того обличчя. Селище зібралося та вирушило, але Ерве не помітив цього, тільки почув, ніби здалеку, звуки руху процесії, котра пройшла повз нього, повертаючись до дороги. Він не зважав на них, доки не почув голос Хара Кея, що зупинився на відстані одного кроку:

– Японія – це країна давня, ви, мабуть, знаєте? І закон цієї країни давній: згідно з ним, є дванадцять злочинів, за які годиться карати чоловіка на смерть. Один із цих злочинів – відносити комусь любовне послання від власної пані.

Ерве Жонкур не зводив очей з убитого хлопчика.

– Він не приніс ніякого любовного послання!

– Він сам був любовним посланням.

Ерве Жонкур відчув, як щось ткнулося йому в голову і пригнуло її до землі.

– Це рушниця, французе. Не підводьте погляду, будьте ласкаві.

Ерве Жонкур спочатку нічого не зрозумів. Потім розрізнив серед шурхоту ніг та коліс процесії біженців золотистий дзвін тисячі крихітних дзвіночків. Він наближався, мало-помалу, досяг краю дороги поруч із ним, оминув його крок за кроком, і, хоча він міг бачити тільки клаптик темної землі, уява намалювала йому майже зриму картину: ось паланкін, гойдаючись, мов маятник, наближається до дороги, метр за метром, повільно, але неухильно, і несуть його не люди, а той дзвін, що стає гучнішим, нестерпно гучним, ближче та ближче, вже зовсім поряд, цей золотавий гомін просто перед ним, так, достоту перед ним – у цю мить – ця жінка – перед ним.

Ерве Жонкур підвів голову.

Чудові тканини, шовк тисячі барв – помаранчевий, білий, жовтий, сріблястий – вкривали паланкін зусібіч, без жодного отвору в цьому чарівному гнізді, нічого, тільки шелест, що здіймається в повітря, тільки переливи кольорів, завіси, що майже нічого не важать.

Ерве Жонкур не відчув пострілу, який мав забрати його життя. Відчув тільки, як дзвін віддаляється, рушниця вже не тисне йому на потилицю, а Хара Кей каже тихо:

– Йдіть геть, французе. І ніколи не повертайтеся.

49

Над дорогою панувала тиша. На землі лежало тіло хлопчика. Дорослий чоловік стояв поряд з ним навколішки. Не ворушився, аж доки не згасло світло дня.

50

Ерве Жонкуру знадобилось одинадцять днів, щоб добутися до Йокогами. Він підкупив японського чиновника і дістав шістнадцять картонних коробок із греною, виробленою на півдні острова. Він помістив їх, загорнуті в шовкові хустки, у чотири круглі дерев’яні скриньки та запечатав. Знайшов місце на кораблі до континенту й на початку березня висадився на російському узбережжі. Він обирав маршрут у північному напрямку, щоб холод якомога довше стримував розвиток яєць і заважав їм розкритися. У прискореному темпі він здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перейшов через Уральські гори та досяг Санкт-Петербурга. Там він купив кілька центнерів льоду, заплативши золотом, завантажив скриньки з греною, вкриті льодом, у трюм торгового судна, що прямувало до Гамбурга. Минуло ще шість днів, коли він виніс на берег чотири круглі дерев’яні скриньки і сів на потяг, що повіз його на південь. Через одинадцять годин, щойно вони виїхали з місцевості, яка звалась Еберфельд, потяг зупинився, бо мав поповнити запас води. Ерве Жонкур роздивився навколо. Сонце заливало жаром поля пшениці та весь білий світ, ніби вже настало літо. Напроти Ерве сидів російський комерсант; він скинув черевики та обмахувався, мов віялом, останньою сторінкою німецької газети. Ерве Жонкур придивився до сусіда. Помітив плями поту на його сорочці, дрібні краплі на його чолі й шиї. Росіянин щось сказав, сміючись. Ерве Жонкур відповів усмішкою, підвівся, взяв свої речі та покинув потяг. Дійшов до останнього вагона, товарного, де перевозили рибу і м’ясо, перекладені льодом. Крізь стінки вагона точилася вода – так, немов їх продірявили сотні куль. Ерве відчинив двері, зайшов у вагон, виніс звідти одну по одній свої круглі скриньки та поставив на землю поруч із рейками. Зачинивши дверцята, став чекати. Коли потяг був готовий вирушити, його покликали, щоб поспішив зайти на своє місце. Він лише схилив голову та привітно помахав рукою. Потяг віддалявся, потім зник у далечині. Ерве почекав іще трохи, щоб навіть стукоту коліс не було чутно. Тільки тоді він узяв одну з дерев’яних скриньок, зірвав печаті та зняв віко. Так само він вчинив із рештою скриньок. Повільно, обережно.