Читать «Таємниця галицького Версалю» онлайн - страница 3

— Чиє?! — Обличчя з виразом крплоайнього збридження вимагало відповіді на запитання… Запитання пані тримала двома пальцями, це була довга руда волосина з краплинами курячого бульйону. — Твоє… Тво-є-є-є! — Анна вхопила Дарку за волосся й висмикувала його зі всією люттю, яку мала, а мала її багато — у рази більше, ніж важила.

— Йо-йо-йой, проба-а-ачте мені, милостива пані, простіть, не буду-у-у більше! — голосило дівча.

— Так, не будеш, не будеш… не будеш, бидло… — навісніла пані Потоцька, вириваючи в такт словам усе нові й нові пасма волосся. — На псарню, псам дупи мити… хвости розчісувати. — Вулкан починав заспокоюватися. — Обстригти її … і на хльосту…

— Ой ні, ні, моя паннусю, ні-і-і, тільки не на хльосту-у-у, ні-і-і, Богом прошу вас…

— Не згадуй Бога всує, бидлото… Ти прогнівила мене… а значить, і Бога теж…

Мокру від сліз і крові Дарку потягнули подалі від панських очей.

Кремезний конюший Вільчек точив ляси з Олександром Домбровським — начальником власної армії Потоцьких. Усі п’ятсот гайдуків, підпорядкованих полковникові Домбровському, знали й несли свою службу з точністю швейцарського годинника, тож пишно вбраний здоровань залюбки пліткував у вільний час на найприємнішу тему для всіх нормальних чоловіків у найбільш боєздатному хлопському віці:

— Ото слухай, Янеку… У нас тут недавно два молоді вояки зранку зустрілися, а один увечері на здибанці був… Ну та й уже мала б бути тота файна справа… — Домбровський показав руками непристойний жест. — Та й друг у нього питає: «Ну що, побачення вдалося?» — а той так гірко відказує: «Та ні!» — «І чого ж то?» — «Бо вона має мене за шо лапати, а я її — ні!»

Чоловіки розсміялися із запалом молодих жеребців.

— О, уже йде… ще одна така… Порав би, хіба б рік жінки не видів. — Вільчек спостеріг на підході до конюшні худу, як трясця, Агнешку.

— Пана Вільчека хоче бачити її світлість пані Анна, — у серці й голосі Агнешки грала переможна сурма.

— За хвилю буду… — перезирнувся Вільчек із Домбровським — обоє здогадувалися, яка ж то робота чекає на Яна далі… Агнешка постояла, вичікуючи чи то ще якихось запитань, чи то цікавих пропозицій: роздивитися сіно чи коней у глибині конюшні, — та, на жаль, не дочекалася й поспішила в палац.

Площу на задньому дворі палацу Потоцьких уже заповнили вимушені притихлі глядачі; навіть березневе тепле сонечко не хотіло бути присутнім на хльості бідолашної Дарки — на захід від палацу падала велика сіра тінь, і лише дворові ворони-старожили, звичні до таких майже щотижневих атракцій, щось шумно коментували, не забуваючи про свої весняні залицяння. Двоє гайдуків підвели абияк обстрижене овечими ножицями дівча до стовпа. Дарку трясло, зуби цокотіли, і вона підвивала від первісного страху перед тим збезчещенням, яке вже бачила не раз. Вільчеку теж було важко — не так він уявляв їхні стосунки: «А гарна з неї дружина могла б вийти… Шкода… Пропаде чиста душа…»