Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 89

– Ох, мій дорогий, мій милий, якщо ти мене колись кохав – а я знаю, що кохав, а я тебе відштовхувала, – благаю, прости мені. Я вже не зможу показати тобі, як гірко шкодую. Зжалься наді мною. Благаю, пробач мені.

Кітті змовкла. Дивилася на нього, не дихаючи, й відчайдушно чекала на відповідь. Вона побачила, що він спробував заговорити. В неї стріпнулося серце. Їй здавалося, що вона спокутує страждання, яких йому завдала, якщо зараз, в його останні хвилини, зможе позбавити його гіркої образи. Його губи заворушилися. Він на неї не дивився. Його невидющий погляд упирався в побілену стіну. Вона нахилилася над ним, щоб розчути, що він каже. Але він промовив досить чітко:

– А от той пес помер.

Кітті наче обернулася на камінь. Вона не збагнула, про що він, і дивилася на нього налякано й збентежено. Нісенітниця. Марення. Вона не зрозуміла нічого.

Неможливо бути водночас таким нерухомим і ще живим. Вона вдивлялася в його обличчя. Його очі були розплющені. Вона не могла зрозуміти, дихає він чи ні. Їй ставало страшно.

– Волтере, – прошепотіла вона. – Волтере.

Врешті вона різко підвелася. Її раптом охопив страх. Вона обернулася й пішла до дверей.

– Зайдіть, будь ласка. Здається, він не…

Вони увійшли. Лікар-китаєць наблизився до ліжка. Він увімкнув електричного ліхтарика і посвітив ним Волтерові в очі. А тоді закрив їх. Сказав щось китайською. Воддінгтон обійняв Кітті за плечі.

– Боюся, він уже неживий.

Кітті глибоко зітхнула. З її очей скотилося кілька сльозинок. Вона почувалася не так знесиленою, як сторопілою. Солдати-китайці обступили матрац, безпорадні, наче точно не знали, що робити далі. Воддінгтон мовчав. За хвилину китайці почали тихо перемовлятися між собою.

– Напевно, я вас ліпше відвезу додому, – сказав Воддінгтон. – Його привезуть туди.

Кітті втомлено провела рукою по чолу. Підійшла до матраца, нахилилася й ніжно поцілувала Волтера в губи. Вона вже не плакала.

– Мені шкода, що завдала вам стільки клопоту.

Офіцери віддали шану, коли вона проходила, й вона статечно вклонилася. Вони знову перейшли через двір і сіли в паланкіни. Кітті побачила, як Воддінгтон закурив. Дим від сигарети, що розчинився в повітрі, – оце й усе людське життя.

64

Уже почало розвиднюватися, то там, то тут китайці відчиняли віконниці в крамничках. У темному закутку, при світлі свічки, вмивалася якась жінка. У чайній на розі снідала група робітників. Сіре, холодне світло щойно народженого дня підкрадалося вузькими вуличками, наче злодій. На річці стояв блідий туман, і щогли скупчених джонок проглядалися крізь нього, наче списи примарного війська. Кітті змерзла в човні й закуталася у свою яскраву, кольорову шаль. Вони піднялися на схил й опинилися над туманом. З безхмарного неба сяяло сонце, наче цей день був як усі інші й не сталося нічого, що відрізнило б його від решти.