Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 106

Вечеряти вона не пішла. Послала служку переказати Дороті, що в неї болить голова й вона побуде в себе. Дороті прийшла і, побачивши її червоні підпухлі очі, трохи з нею поговорила про буденні дрібниці лагідним, співчутливим тоном. Кітті знала, що Дороті здалося, ніби вона плакала за Волтером, і, співчуваючи їй як порядна, любляча дружина, вона поважала її горе.

– Я знаю, як вам важко, люба, – сказала вона, перш ніж піти. – Але ви мусите кріпитися. Я певна, що ваш чоловік не хотів би, щоб ви за ним тужили.

77

Але наступного дня Кітті прокинулася рано і, залишивши Дороті записку, що пішла у справах, сіла на трамвай і спустилася зі схилу. Залюдненими вулицями, повними автомобілів, рикш, паланкінів і барвистої суміші європейців та азійців, вона дісталася до офісів корабельної компанії. За два дні відходив пароплав, і вона постановила собі хай там що, а сісти на нього. Почувши, що всі місця продані, попросила зустрічі з начальником. Вона назвалася, і начальник, який її знав, запросив її до себе в кабінет. Знаючи її становище і вислухавши її прохання, наказав принести перелік пасажирів. Він дивився на неї збентежено.

– Благаю, допоможіть мені як-небудь, – звернулася до нього Кітті.

– Напевно, немає такої людини в Китаї, яка не зробила б для вас що завгодно, місіс Фейн, – відказав він.

Він покликав чиновника, поставив йому кілька запитань. А тоді кивнув.

– Ми знайдемо, кого перемістити. Я розумію, що вам хочеться додому, й думаю, що ми зобов’язані вам допомогти. Я можу виділити для вас невеличку кабіну. Напевно, ви віддали б перевагу такому варіантові.

Кітті подякувала йому. Вона вийшла звідти зраділа. Тікати – лише така була її думка. Тікати! Вона надіслала батькові телеграму, щоб попередити про своє термінове повернення – вона вже повідомила його, що Волтер помер, – а тоді повернулася до Таунсендів розповісти про свої успіхи Дороті.

– Нам буде дуже шкода з вами розпрощатися, – сказала добросерда жінка, – але, звісно, я розумію, що вам хочеться до батька з матір’ю.

Відколи повернулася до Гонконгу, Кітті щодня вагалася, чи варто їй ходити до себе додому. Її лякало туди заходити, постати перед спогадами, які населяли той дім. Але тепер вибору в неї не було. Таунсенд домовився про продаж меблів і знайшов якогось винаймача, але там залишався увесь її та Волтерів одяг, бо в Мей-тан-фу вони майже нічого не взяли, а також книжки, фотографії, різні дрібниці. Кітті, байдужа до цих речей й охоплена прагненням залишити минуле позаду, усвідомлювала, що накличе гнів оточення, якщо дозволить продати їх з молотка. Їх треба спакувати й відправити в Англію. Тож після другого сніданку вона приготувалася піти в свій старий дім. Дороті, прагнучи допомогти, запропонувала піти з нею, але Кітті слізно просила відпустити її саму. Вона погодилася взяти на допомогу двох служок Дороті.