Читать «Ось відкрита долоня» онлайн - страница 3

Мене обганяє цибатий дивак у закоротких джинсах, кадик випирає, старанно прилизане волоссячко прилипло до чола. Білі шкарпетки до чорних мештів. Кумедний переросток. Мабуть, не має дівчини й ніколи не мав. Хіба в такого можна закохатися?

– Я перепрошую…

Озираюся: це той рудий з маршрутки, що спостерігав за мною. Зблизька молодший, ніж здалеку.

– Перепрошую, – сказав і засоромився, – у вас такий погляд… живий, людський…

Ото насмішив: а міг бути нелюдський?

Він помітно збентежений.

– Подумав… шкодуватиму, якщо не підійду…

У нього гарна усмішка. Він старанно підшуковує слова. Мені захотілося йому допомогти, і я сказала, що це таке психологічне завдання – спостерігаю за людьми. Нюанси пропустила. Така гра, мовляв, на спостережливість. Він радо підхопив: так-так, я помітив, так мало хто на інших дивиться, зазвичай усім до усіх байдуже. Провів мене мало не до самої роботи. Коли просив номер телефону, трошки загикувався, довелося сказати: «Не варто». Він похитав головою, погоджуючися, сказав: «Шкода». І ще раз повторив: «Шкода».

І настрій у мене, відверто кажучи, помітно покращився. Ішла, пританцьовуючи, у повітрі пахло осіннім листям і хризантемами, я це добре запам’ятала. Тітці для звіту.

Увечері, дорогою додому, знову грала в «спостереження». На зупинці сімейна пара, обидва грубасики, з пакетами їжі в кожній руці, весело перемовлялися, – мабуть, планували, що варитимуть на вечерю. А може, готувалися до якогось родинного свята. Повна гармонія між ними, цілковитий збіг інтересів.

Біля газетного кіоску, не зважаючи на людей, цілувалися хлопець і дівчина. Отакої! Ранковий знайомий. Білі шкарпетки до чорних мештів. «Хіба в такого можна закохатися?» Ось тобі й маєш. Дівчина домінувала, хлопець слухняно відповідав їй тим, чого вона від нього чекала. Не такий він недоладний, якщо придивитися… Не такий вже й тюхтій.

Водій у маршрутці трапився з гарними руками музиканта, зовсім не шоферські у водія руки, білі, пещені, з тонкими пальцями… Він мав нещодавно якусь іншу роботу.

– Завдання виконано, – сказала я тітці. – Можу описати багатьох, кого зустріла на своєму шляху. Нічого особливого, відверто кажучи. Для чого це все?

– Ти мала відчути втіху від спостереження за людьми. Тільки й усього. Відволіктися від себе та своїх думок. Просто зауважити, як багато людей навколо. Які вони цікаві. Я теж на знак солідарності сьогодні грала в спостережливість…

– І що?

– Та нічого, – смикнула вона плечем.

Вона чогось недоговорювала.

Через місяць ми нарешті побачили бойфренда тітки Люби. Вона з ним у трамваї познайомилася, каже, видався їй кумедним. Симпатичний такий дядько, удівець, на шарпея схожий, обличчя в глибоких зморшках. Із почуттям гумору все гаразд. Вони, коли разом, поводяться наче підлітки, шаріються одне перед одним. У їхньому-то віці. Аж смішно дивитися.

А мені так і не вдалося видерти Максима з серця. Наразі не вдалося. Так, щоб із корінням, назавжди. Та я вже не роблю спроб йому зателефонувати, а це вже неабияке досягнення. Хоча десь у глибині душі ще чекаю від нього дзвінка. Второпала нарешті: якщо чоловік захоче – він зателефонує хоч із Місяця, а як не захоче, знайде відмовку.