Читать «Ось відкрита долоня» онлайн - страница 11

Богдана і падре Піо

Вуличний потік обминав Дану, як річкова вода обмиває камінь на своєму шляху. Перехожі поспішали у своїх справах, ніхто не озирався на неї: стоїть собі жінка, замислившись, посеред віа Маргароне, то що з того! Може, вона вітрину роздивляється. Дана й справді нічого не бачила, окрім манекенів за склом. Пластмасовими, байдужими поглядами ті спостерігали за нею. Якби хтось з людей зазирнув їй в обличчя й запитав: «Що з вами?», Дана не змогла б видушити з себе ані слова. На чолі виступив піт, крига жаху скувала від голови до п’ят. Колючі сльози застигли в очах, нестерпно різали повіки. Вона не могла ані кроку ступити, їй вперше в житті відмовили ноги.

Це сталося дорогою з однієї роботи до іншої, навпроти крамнички з жіночим одягом, відразу після ресторанчика швидкої їжі.

…Маленький грубенький лікар сягав їй лише до плеча й весь час підсміювався. Оніміння в нозі відчували раніше?.. А поколювання? Було таке, ги-ги?.. Це напружувало, проте лише спочатку, а тоді Дана зрозуміла: він такий з усіма, не лише з нею. Його гигикання – це частина його натури, як опукле черевце, як порослі чорним волоссям руки. Лікар усміхався, виголошуючи діагноз:

– Защемлення нерва в хребті, ось у цьому, голубонько, місці, – і сипав жартами, призначаючи лікування. Спокій і ще раз спокій! А також стероїди, нестероїдні протизапальні та ще якісь «роїди…» «роїди…».

– Дякую, – сказала Дана. – Щось одне дієве випишіть, будь ласка. Таке, аби за тиждень повернутися до роботи, а основне лікування – згодом, не тепер…

Данчині господарі – і один, і другий – дозволили їй узяти відпустку на тиждень. Відлежатися. «Спокій – краще лікування», – переконувала вона себе, так, власне, і лікар сказав. Уколи сама собі робитиме, вона вміє. Трошки підлікується, підніме себе на ноги, а серйозно візьметься за здоров’я у Львові, їй через місяць додому повертатися, у відпустку.

Цю кімнату, де вона лежала тепер, ще кілька місяців тому вони винаймали вдвох із Олею з Чорткова, а потім Оля поїхала додому на три тижні, а повернулася через три місяці, не попередивши господаря, і він не прийняв її: утратив, мовляв, через неї гроші за помешкання. Оля не надто й переживала – знайшла собі таку саму роботу й таке саме житло, і навіть на вигідніших умовах. Так принаймні говорила. Господар запропонував Дані узяти на себе обов’язки звільненої – прибирати в помешканні двічі на тиждень, а за можливість жити в кімнаті безкоштовно – виконувати ще й додаткову роботу. Тобто варити їсти для його батька, синьйора Фабріціо, спокійного й, головне, ходячого стариганя. Дана довго не думала. Що вона, три роботи не потягне?

Щопонеділка прибирала в синьйори Сильвії, щочетверга – у подружжя Бореллі, це за три квартали звідси, а тоді поспішала «додому», тепер уже на кухню, до готування, відтак бралася за прибирання. Старий Фабріціо не капризує, однак двічі одну й ту саму страву не їсть. Жодних розігрівань. Усе має бути свіжим, щойно з плити-духовки. І жодних залишків від страв у холодильнику. Такі правила. Добре хоч старий дає собі раду в усьому іншому, а це для його «за вісімдесят» дуже добре.