Читать «Дружина мандрівника в часі» онлайн - страница 13

– А ти частенько домагаєшся свого, так?

– Завжди. Я жахлива людина. Хоча, ти був здебільшого непробивним до моїх облесливих витівок. Я надзвичайно страждала, вивчаючи під твоїм керівництвом лише французькі дієслова та гру в шашки.

– Мене втішив той факт, що у майбутньому принаймні матиму хоч якусь зброю для приборкання. Ти робиш це зі всіма хлопцями?

Клер ображається; не можу сказати, наскільки щиро.

– Навіть на гадці не мала робити це з іншими. Які брудні у тебе думки! – Вона розстібає мою сорочку. – Боже, ти такий… молодий.

Вона міцно затискає мої соски. До біса доброчесність! Я зрозумів, як розстібнути її сукню.

Наступного ранку

Клер: Прокидаюся і не знаю, де я. Незнайома стеля. Віддалений шум автівок. Книжкові полиці. Блакитне крісло, на якому валяється моя оксамитова сукня, а на ній – чоловіча краватка. Раптом згадую. Повертаю голову, а там – Генрі. Усе так просто, мовби прокидаюся тут усе своє життя. Він спить у забутті, дивно викручений, наче його водою викинуло на берег: одна рука прикриває очі, щоб приглушити вранішнє світло, його довге чорне волосся розкидане на подушці. Так просто. Ми разом. Тут і зараз, нарешті.

Обережно встаю з ліжка, що слугує Генрі диваном. Коли підводжусь, скриплять пружини. Між ліжком і книжковими полицями місця небагато, тому повільно просуваюсь у коридор. Ванна кімната малесенька. Почуваюся Алісою з Країни Чудес, яка виросла такою величезною, що висовує руку у вікно, щоб повернутися. Від невеличкого декорованого радіатора лине тепло. Йду в туалет, затим умиваю руки й обличчя. Відтак помічаю дві зубні щітки в білій порцеляновій склянці.

Відкриваю аптечку. На верхній полиці – бритви, крем для гоління, ополіскувач для рота, тайленол, крем після гоління, блакитна мармурова кулька, зубочистки, дезодорант. На нижній – лосьйон для рук, тампони, футляр з вагінальним ковпачком, дезодорант, помада, флакон полівітамінів, тюбик сперміциду; темно-червона помада.

От я стою, тримаю в руці помаду й мені стає трохи недобре. Цікаво, яка вона, як її звати. Цікаво, скільки часу вони стрічаються. Думаю, досить довго. Кладу помаду на місце, зачиняю аптечку. У дзеркалі бачу себе, бліду, з розкуйовдженим волоссям. Нехай, ким би ти не була, тепер тут я. Може, ти й минуле Генрі, але я – його майбутнє. Всміхаюся собі. Відображення з дзеркала скорчило мені гримасу. Позичаю білий махровий халат Генрі, що висить на дверному гачку ванної. Під ним – блідо-блакитний шовковий халат. Без жодної явної причини у його халаті почуваюся краще.

Повертаюся у вітальню, Генрі досі спить. Беру свій годинник з підвіконня і бачу, що нині о пів на сьому. Я надто стривожена, щоб повернутися в ліжко. Йду на кухоньку в пошуках кави. Робоча поверхня кухні та плита вкриті купами тарілок, стосами журналів та іншої друкованої продукції. У мийнику навіть шкарпетка лежить. Розумію, що вчора ввечері Генрі просто стягнув усе скопом на кухню. А я завжди вважала Генрі дуже акуратним. Тепер стає очевидним, що він належить до тих, які педантичні щодо своєї зовнішності, але таємно недбалі щодо всього іншого. Знаходжу в холодильнику каву, відшукую кавоварку й готую каву. Чекаючи, поки вона закипить, переглядаю книжкові полиці Генрі.