Читать «Данина Каталонії» онлайн - страница 3

Увесь час мого перебування у Ленінських казармах я начебто тренувався до відправлення на фронт. Коли я потрапив до ополчення, мені сказали, що наступного ж дня пошлють на фронт, але фактично мені довелося чекати, поки буде готова нова центурія. Робітники-ополченці, поспіхом підняті профспілками на початку війни, ще не були зорганізовані, як належить армії. Підрозділами ополчення були «групи» (близько тридцяти чоловік), «центурії» (близько ста чоловік) та «колони», що насправді означало яку завгодно кількість бійців. Ленінські казарми — це квартал розкішних кам’яних будівель зі школою верхової їзди та вимощеним бруківкою внутрішнім двором неймовірних розмірів. Ці казарми належали кавалерії, проте в ході липневих боїв їх було захоплено. Моя центурія спала в одній зі стаєнь, просто під кам’яними годівницями, які все ще були підписані іменами стройових коней. Усіх коней до єдиного захопили й відправили на фронт, але в приміщенні досі відчувався сморід конячої сечі й гнилого вівса. У казармах я провів близько тижня. Мої спогади обмежуються переважно конячим смородом, тремтливими звуками сурми (у нас не було професійного сурмача, відтак нормальний звук іспанської сурми я вперше почув у виконанні фашистів уже на фронті), стукотом підбитих цвяхами чобіт, тривалим шикуванням під морозним зимовим сонцем, шаленим футболом на всипаному гравієм дворі школи верхової їзди, коли кожна команда мала по п’ятдесят гравців.

У казармах тоді, мабуть, проживало з тисячу чоловіків і кілька десятків жінок, не рахуючи дружин ополченців, які працювали на кухні. У війську ополченців служили також і жінки, хоча їх було не багато. На початку революції боротьба жінок пліч-о-пліч з чоловіками вважалась доречною. Під час революції такі речі завжди здаються звичними. Однак тепер погляди на це змінилися. Коли жінки тренувались, чоловіків слід було тримати подалі, оскільки вони сміялися з жінок і їх відволікали. А ще декілька місяців тому ніхто не бачив нічого смішного у тому, що жінка вправлялася зі зброєю.

Казарми були брудні, там панували безлад і сморід. До такого стану їх довели ополченці, які вправно робили таке з будь-яким приміщенням, в якому вони жили і яке згодом перетворювалось на побічний продукт революції. Куди не глянь, всюди уламки розтрощених меблів, зламані сідла, мідні шоломи, порожні піхви без шабель та зіпсована їжа. Жахливо марнувалися харчі, особливо хліб. Щоразу після їжі моя казарма викидала цілий кошик хліба, і це просто неподобство, адже його так потребувало цивільне населення. Ми їли за столами, схожими на лави, з постійно брудних та жирних металевих тарілок, пили зі страшних штук — порронів. Поррон — це різновид скляної ємності з видовженим горлечком, з якого, коли його нахилити, текла тонка потужна цівка вина. З поррона можна пити на відстані, не торкаючись горлечка губами, просто передаючи з рук у руки. Щойно побачивши поррон, я не витримав і став вимагати чашку. Особисто мені він нагадував лікарняне судно, особливо коли всередині було біле вино.