Читать «Львів. Вишні. Дощі» онлайн - страница 6

Тато помер уві сні. У нього завжди було хворе серце. Він народився з цією патологією. Лікарі казали, що то вже диво — дожити з таким серцем до сорока років. Тато пропрацював усе своє життя чоботарем. Не пив, не курив, любив тільки свою родину. А родина любила його. У нього завжди був легкий усміх на вустах. Він не вмів сваритися. Він не лаявся. Він був таким лагідним, як весняне сонце. Тому і не дивно, що Оксана по-справжньому любила свого тата. Вона пишалася ним. Нехай не така благородна у нього професія, але він справжній чоловік. Він поважає свою дружину. Бо яких слів вона наслухалася від однокласників про їхніх батьків, а які приклади ходили-лаялися-жили поруч? Оксана чи не щодня батька згадує, розмовляє, навіть радиться з ним. Звісно, в думках. Запитала Василя, чи не вважає він це збоченням, коли живі розмовляють, навіть більше — радяться з покійниками. Василь стенув плечима і серйозно відповів: «Ні. Хтозна, може, він тебе і справді чує?» Того вечора, коли Василь виходив з крамниці, на порозі на мить затримався. Наче зважував: казати — не казати. Сказав: «Дуже легко піддатися спокусі — відрізати крила, замінити їх чимсь іншим. От, наприклад, сісти за кермо машини. Та чи варто? Навіщо птахові машина? Будь здорова, Ксеню! Постарайся стати щасливою! І коли заборонять літати, не слухай. Бо крила птахові лишень для цього й даються».

І пішов… Ось так. Назавжди? Сама не знала. Але після того, як він зник, світ трішки змінився. У ньому поблякли кольори, стишилися звуки. А одного разу підслухала розмову свого шефа з Василевим вуйком. Той прийшов у жовтні за остаточним розрахунком. Готель добудовано, роботу прийнято. Чемно з нею привітався, навіть підморгнув по-змовницьки, і говорив чомусь надто голосно з шефом. Мо’, спеціально, щоб вона почула? Розповідав весело, що його племінник Василь оце врешті оженився. Ага, спеціально ж для цього і в бригаду записався — гроші на весілля збирав. Бо який з нього робітник? Історик він за освітою та й за покликанням. Син сестри, тож не відмовив. Говорити Василько до ладу гарно вміє, але то хіба для історика файно. Он і вчителем історії працює, і екскурсії містом водить… І незле наче заробляє, та наречена жадібна трапилася. Забагла пишного весілля, на яке тре’ багато грошей, от і…

Оксана проревіла всю ніч. Зла на себе і на Василя. Що вона собі навигадувала? Але ж він так на неї дивився? «Ну, як він на тебе дивився, дівко дурнувата?! — лаяла себе. — Він львів’янин, історик, а ти хто така? Якась продавчиня із задрипаного Гайсина, районного містечка, Богом забутого і людьми теж. Ото все життя продаватимеш нижню білизну — чужу та чужим, ото все життя!» Ох, що вона таке меле? Гайсин — прекрасне місто, і люди тут хороші. І вона не пропаща душа. Вона ж навчається. Так, заочно, так, на економіста, і що? Робота не гірша від інших. Мама працює бухгалтером у Віктора Олеговича, її в місті люблять та поважають. А те, що Оксана в мами на шиї не сидить, — то хіба злочин? Чи вона більше б знала, якби вчилася на стаціонарі? Та її мама будь-якому профі фору дасть. А от зайва копійчина в хаті не завадить. Часи такі — непрості. До того ж… Ось надумає вона, наприклад, поїхати до Львова. Ну, це так, риторично вона себе запитує. Тобто якби захотілося поїхати, то хіба б не поїхала? А запросто. А чому ні? На екскурсію. І вона таки назбирає на ту поїздку, якщо треба буде, то вечорами посуд в кафешці митиме і в мами не проситиме. Приїде вона у Львів і почуватиметься у ньому своєю. Точно-точно. І подивиться в очі Василю. Як? Не знала, не запитувала себе. Бо у Львові майже мільйон люду і як того Василя віднайти, коли ані прізвища, ані адреси не знаєш? Про це вона подумає потім, не зараз, не тепер. Якось воно буде. Але до Львова вона точно добереться!