Читать «Рух життя, або Динамо» онлайн - страница 12

Пріська. Замість бичком бавитись, ти б краще пішов та соломи набрав. А то вже все із клуні повисмикував! І то ж, хіба – Михайлику?

Микола Гнатович. То ж дитина. Хай бавиться. Нам би з тобою, бабо, хоч такого!

Баба огорченно идет в огород. Мыкола Гнатович, обмотавшись удавом поудобнее, встает с лавы.

Микола Гнатович (до удава). Ну що, пішли, Борю?

Удав похотливо высовывает кончик языка.

Кіндрат Омелянович (кричить через все подвір'я). Миколо Гнатовичу, а він у тебе миші їсть?

Микола Гнатович. Ніт. Він мишей зовсім не чіпа. Взагалі, Кіндрате Омеляновичу, з мишами треба поводитись так, як хочеш, щоб миші поводились з тобою.

Мыкола Гнатович идет со двора. Павлин распускает хвост, салютуя хозяину. Киндрат Омельянович с омерзением плюет ему вслед.

Возле сельмага. Степан Чарльзович и Свирид Опанасович сидят на корточках. Их велосипеды небрежно брошены в грязные бурьяны. На телеграфном столбе висит рупор сельского «брехунца», монотонно и сладко бормочущий «Казки дідуся Панаса». Все живое к этому времени либо умерло от жары, либо медитирует в короткой тени, как, например, одуревшие куры и два наших героя. Маленький сельский хлопчик с соплями, похожими на уздечку лошади, слушает их дебильные рассуждения вперемешку с не менее дебильными историями дедуся Панаса, одновременно чертя палочкой в пыли загадочные каббалистические знаки.

Степан Чарльзович. Ви чули новину, Свириде Опанасовичу? Мериканський авіаносець взірвався.

Свирид Опанасович. Много загибло?

Степан Чарльзович. Геть усі. Тілько боцман успів зіскочити. Хоча пальці йому на нозі геть-чисто поодривало.

Свирид Опанасович. У них разведка дуже харашо работав. Коли у нас хто іде срать, то вони вже всьо знають.

Оба задумчиво молчат. Из брехунца доносятся ласковые звуки: «От баба й діду каже "Піди в лісочок і принеси грибочок…"».

Степан Чарльзович. Та разведка щас до сраки, щоб ви знали. Щас хто перший кнопку натисне, той і буде кашу їсти.

Свирид Опанасович. Колись ніяких кнопок небуло, а люди були здорові і жили сто двадцять літ.

Говоря это, Свирид Опанасович достает из пиджака пол-литру и ставит ее в придорожную пыль.

Брехунець. І от бачить дід качечку сіреньку. Дивиться, а ніжка в неї зламана. От взяв дід качечку, та й до дому несе…

Появляется Мыкола Гнатович с удавом. Он шествует, как сказочный герой Сопливый мальчишка с завистью смотрит на него. Страшные знаки, им начертанные, змеями лежат в пыли.

Микола Гнатович. Привіт добрим людям!

Свирид Опанасович машинально прячет бутылку.

Микола Гнатович. А шо ти там сховав, Свириде Опанасовичу?

Свирид Опанасович. Та то я так.

Микола Гнатович. А покажи.

Свирид Опанасович. Та жалко.

Микола Гнатович. А в мене і закуска є.

Мыкола Гнатович достает кулек мятных пряников, похожих на щебенку. Свирид Опанасович с облегчением вынимает бутылку.

Свирид Опанасович. Стакан є?

Степан Чарльзович. Екхе-хе, клята печінка…