Читать «Лев, Біла Відьма та шафа» онлайн - страница 6

– Ах, пане Тумнусе, мені шкода зупиняти вас – так уже зворушливо ви граєте, та мені й справді час вертатися додому. Адже я зазирнула сюди лише на декілька хвилин.

– Тепер на те не найліпший час, – відкладаючи вбік флейту, скрушно промовив фавн.

– «Не найліпший час»? – хутко підвівшись на ноги, перепитала злякана Люсі. – Що ви маєте на увазі? Мені негайно потрібно вертатися. Мене, мабуть, уже шукають. – Вона підвела очі на фавна та запнулася. – Пане Тумнусе, що з вами?! – У його карих очах бриніли сльози, що за мить рясним потоком струменіли по щоках та стікали з кінчика носа. За хвилину невтішний фавн затулив обличчя руками та заридав ще дужче.

– Пане Тумнусе! Пане Тумнусе! – бідкалася біля нього Люсі. – Не треба плакати! Заспокойтеся! Що трапилось? Вам недобре? Любий пане Тумнусе, скажіть мені, що з вами сталося? – Та фавн ридав так, наче в нього розривалося серце. І навіть коли Люсі пригорнула його і позичила йому свій носовичок, він гірко ридав – тільки взяв носовичок і старанно витирав ним обличчя, витискаючи його кожного разу, коли той промокав наскрізь – і невдовзі Люсі стояла посеред вологої плями.

– Пане Тумнусе! – заволала йому в самісіньке вухо Люсі. – Годі! Годі вже схлипувати! Як вам не соромно поводитися, наче маленьке дитя! Ви вже дорослий фавн! З чого б вам так ридати?

– А-а-а… – ще дужче заридав фавн. – Я плачу, бо я поганий, поганий фавн!

– Зовсім ви не поганий, – заперечила Люсі, – а, навпаки, дуже не поганий фавн! Найкращий з усіх знайомих мені фавнів.

– А-а-а… Ви б ніколи так не казали, якби тільки знали… – схлипуючи, ледь зміг промовити Тумнус. – Ні, я поганий, дуже поганий. Ніколи ще світ не бачив створіння, жалюгіднішого за мене.

– Що ж таке ви накоїли? – поцікавилась Люсі.

– Мій нещасний старий батько – то його портрет висить над каміном – ніколи б так не вчинив.

– Як «так»?

– Так, як вчинив я, – відповів Тумнус. – Він би ніколи не пішов у служіння до Білої Відьми! Ось до чого дійшов його син…

– Біла Відьма? Хто це така?

– Хто це така?! Та вся Нарнія в неї під п’ятою! Це вона зробила так, щоб у Нарнії панувала одвічна зима. Одвічна зима, і ніколи – тільки уявіть собі! – ніколи не настає Різдво!

– Як це жахливо! – не стрималась Люсі. – То які ваші обов’язки у неї на службі?

– Оце і є найбільш прикрим з усього, – простогнав Тумнус. – Я викрадач дітей, дітокрад – ось хто я. Придивіться до мене, донько Єви! Чи зможете ви повірити у те, що я – такий собі фавн, який, тим не менш, спроможний зустріти бідолашне безневинне дитя у темному лісі, дитя, яке нікому не заподіяло ніякого лиха, заприязнитися з ним, запросити додому до своєї печерки, і все лише для того, щоб приспати пильність, а потім зрадливо віддати до рук Білої Чаклунки?

– Ні, – здивувалася Люсі. – Ви аж ніяк не схожі на фавна, який здатен на те, що ви кажете.

– Проте, – знизав плечима фавн, – я саме той фавн.

– Що ж, – повільно протягнула Люсі (вона не бажала ані поступатися правдою, ані образити фавна), – що ж, це був поганий вчинок. Та якщо вам шкода того, що ви накоїли, я впевнена, ви так більше не чинитимете.