Читать «Кінь і його хлопчик» онлайн

Розділ 1

Про те, як Шаста рушив у дорогу

Ця історія розповідає про події, що трапилися в Нарнії, а також в Остраханстві, так само, як і в інших суміжних землях, у ті часи, що їх іще називали золотою добою Нарнії, коли на нарнійському троні засідав Великий король Пітер, а з ним і брат його, король Едмунд, та сестри: королева Сьюзан та королева Люсі.

У ті давні часи далеко-далеко на півночі країни під назвою Остраханство, на березі тихої затоки у маленькій халупі жив собі бідний рибалка на ім’я Аршиш. А поратися по господарству допомагав йому хлопчик, який ще змалку звик називати його батьком. Самого ж хлопчика звали Шастою. Щоранку Аршиш на своєму човні виходив у море на лови, пополудні він повертався, запрягав старого віслюка та віз спійману рибу на базар до сусіднього села продавати. Коли рибу розбирали швидко до останньої дрібноти, він повертався додому в доброму гуморі – і тоді Шасті нічого за те не було. Якщо ж торгівля не ладилася, він повертався злий, лаявся на всі заставки та вигадував, до чого б такого доскіпатися, а потім і лупцював Шасту ні за що ні про що. Причепитися завжди було до чого, бо роботи в Шасти вистачало – аж через край: латати невід та очищувати від луски, варити вечерю та прибирати в халупі. Що там відбувалося у світі далі на південь – Шасту не обходило; якось він їздив з Аршишем на ярмарок до сусіднього села саме на південь, та нічого цікавого там не знайшов. Там жили такі самі люди, як і його батько: вдягнені у довгі, до п’ят, хламиди та взуті у дерев’яні постоли із загнутими вгору носами, з тюрбанами на голові та довгими бородами. Ті люди неквапливо вели один з одним довгі бесіди про речі, що на Шасту наганяли нудьгу. Інша річ – ті краї, що лежали на північ. По-перше, там ніхто і ніколи не бував. А по-друге, йому суворо заборонялося навіть думати про те, аби ходити туди самому. Ось чому щоразу, коли він, сидячи на порозі халупи, латав рибальські сіті, погляд його сам собою звертався на північ. Не можна сказати, що там було що розглядати: з порога халупи видко хіба що порослі травою похилі гірські пасма, а над ними – синє небо, у якому де-не-де ширяли птахи.

Іноді, коли Аршиш був удома, Шаста питав його: «Тату, а що там, за тими горами?» Якщо Аршиш перебував не в доброму гуморі, він мовчки давав тому ляпас і наказував ворушитися замість того, аби базікати. Та бувало й таке, що Аршиш перебував у напрочуд гарному настрої. І тоді він не сварився, а навпаки – починав навчати Шасту добра й розуму.

– О сину мій, – казав він. – Не дозволяй своєму розуму відволікатися на ті питання, що ставить розуму дозвілля час. Як влучно сказав стародавній поет: «Той, хто справі віддається, тому справа і вдається. А той, чиї вітрила наповнюють вітри питань дозвільних, веде безглуздя човен на скелі лихоліть».

Щоразу після такої відповіді Шаста не міг позбутися відчуття, що там, на півночі, криється якась таємниця, яку батько силкується приховати. Насправді ж бідний рибалка зовсім нічого не приховував – він дійсно не знав, що там, за тими горами. Не знав та й знати не волів. Він був, так би мовити, людиною практичного складу.