Читать «Принц Каспіан» онлайн - страница 10

Із цими словами він витяг з оберемка суху гілляку та сунув її у полум’я – розпалити. Та тут треба визнати, що смолоскипи з гілок виявились негодящі: коли їх тримаєш палаючим кінцем догори, вони надто швидко згасають, а коли донизу, то дим застує очі, а вогонь обпалює пальці. Саме тому дослідники темних закутків вважають за краще мати напоготові звичайнісінький електричний ліхтарик із новою батарейкою. На щастя, саме такий ліхтарик знайшовся в Едмунда – тиждень тому йому подарували ліхтарик на день народження. Як виявилося, своєчасно. Саме ліхтарик і визначив черговість спуску: першим ішов сам Едмунд, слідом – Люсі, за нею – Сьюзан, замикав тили Пітер.

– Тут сходинки, і я стою на верхній, – чомусь пошепки проказав Едмунд, тільки-но опинившись за дверима.

– Починай відлік! – крикнув у глиб підземелля Пітер.

– Одна, дві, три… – Усе глибше долинав із-під землі голос Едмунда, аж доки знизу врешті-решт не пролунало, – шістнадцять! Це остання!

– Отже, це й справді Кейр-Паравель, – мовила Люсі. – Там сходинок було саме шістнадцять.

Більше нічого не сказали, доки всі не з’юрмилися коло останньої сходинки. Тоді Едмунд повів ліхтариком по стінах, і всі разом тільки й зітхнули: «Ох!». Ніяких сумнівів не залишилось: вони й справді стояли у скарбниці Кейр-Паравеля – замку, з якого правили колись великою державою, яка називалася Нарнія. З обох боків вузького проходу (такий, зазвичай, залишають в оранжереях) через рівні проміжки стояли лицарські обладунки, у яких, здавалося, стояли на чатах невсипущі вартові, що, не виказуючи себе ані рухом, пильно слідкували за кожним захожим через прорізи у забралах – чи не зазіхне хтось на королівські скарби? А скарби у скарбниці були незлічені: і коштовні браслети, і персні, і намиста з перлин, і підвіски з діамантами, і діамантові діадеми, і завушниці з рубінами, і золоті кубки, і срібні тарелі, і тонкої роботи ланцюжки та інші ювелірні прикраси й неграноване дорогоцінне каміння – смарагди, топази, аметисти, карбункули та, знов-таки, рубіни й діаманти, один від одного більший – воно лежало навалом у купах, наче щойно зібрана бульба. На підлозі під полицями стояли важкі дубові скрині, оковані залізом, із великими підвісними замками. За скринями біліли вихоплені світлом ліхтарика могутні слонячі бивні. Утім, усе вкривав товстий шар пилу, тож дітлахи й самі навряд чи упізнали б у тих звалищах коштовності, якби їм не було достеменно відомо, що це саме скарби. Як не дивно, все залишалося на тому самому місці, як у той день, коли вони повернулися до Англії. Усе це здавалося водночас таємничим та незбагненним, якщо навіть не лячним, як та небезпека, про яку здогадуєшся, але не знаєш, звідки її чекати. Не дивно, що в тиші підземелля діти заклякли в мовчанці й, як їм здавалося, чути було тільки їхнє важке дихання та калатання їхніх сердець.

Поволі всі прийшли до тями і тепер проходжали склепінчастими коридорами підземелля, роздивляючись та здмухуючи пил зі скарбів. Подекуди із різних закапелків та закутнів долинало: «Гей! Погляньте-но! Це ж ті самі персні, що ми їх надягали на коронацію!..», «Це ж моя улюблена шпилька! А я вже думала, що вона згубилася!..», «Ти диви, це ж наші обладунки, у яких ми виступали на лицарському турнірі на архіпелазі Самотніх островів!..», «А ось яка файна дрібничка! Мені її подарував знайомий гном!..», «А пригадуєш, як ми куштували прохолодний ель із цього рога!», «А пам’ятаєш… А пам’ятаєш».