Читать «Срібний трон» онлайн - страница 95

Невдовзі Аслан зупинився, а діти зазирнули у струмок. Там, на золотавому піщаному дні, лежав король Каспіан, мертвий, а над ним струменіла вода, чиста та прозора, мов скло.

Його довга біла борода розвівалася у ній, мов дивна водяна рослина. Усі троє стояли над ним і не могли стримати сліз. Навіть Лев і той плакав здоровенними левовими сльозами, і кожна сльозинка його була безцінна. Джил помітила, що сльози Юстаса – то вже не дитячі сльози й не сльози хлопчика, що намагається їх приховати, а сльози дорослого чоловіка. В усякому разі, їй так здалося, незважаючи на те, що там, на горі, слово «дорослий» взагалі втрачало будь-який сенс, бо кожен мав такий вигляд, за яким неможливо визначити вік.

– Син Адамів, – звернувся Аслан до Юстаса, – піди до тих хащ, зірви там колючку та принеси мені.

Юстас підкорився. Колючка була довга, з лікоть, та гостра, мов шпага.

– Увіткни, сине Адамів, її мені в лапу, – повелів Аслан, здіймаючи праву передню лапу та підставляючи Юстасу величезну подушечку.

– Колоти? – перепитав Юстас.

– Так, – відповів Аслан.

І тоді Юстас, зціпивши зуби, увігнав шпичку в подушечку на лапі Лева. Із рани викотилася величезна крапля крові, і була вона такою червоною, що червоніше не тільки не буває, але й уявити не можна. І впала ця крапля у джерело на тіло мертвого короля. І відразу скорботна музика припинилась, а мертвий король почав змінюватись. Його біла борода змінилася на бороду з просіддю, сиве волосся зникало, поки не зосталося жодної сивини, а борода перетворилася на золотаву, і почала ця борода меншати та коротшати, доки зовсім не щезла, а впалі щоки округлилися та посвіжішали, зморшки згладились, очі розплющилися, потім очі та губи всміхнулися – і раптом він підхопився та став перед ними юнаком, майже хлопчиком (але ким саме – Джил сказати не могла, бо в країні Аслана жоден віку не має. Навіть у нашому світі найдурніші з дітей – то діти найбільше за все, а найдурніші дорослі – то такі собі найсправжнісінькі дорослі, розумієте, дорослі по-справжньому). Юнак кинувся до Аслана та як міг обійняв його за могутню шию, міцно, по-королівськи, його розцілував, а Лев відповів йому по-лев’ячому несамовито. Урешті-решт, Каспіан роззирнувся і розсміявся радісно та здивовано.

– Гей! Та це ж Юстас! – вигукнув він. – Юстасе! Здається, ти нарешті знайшов край землі! А пам’ятаєш меч, що я тобі подарував? Ти його зламав, коли бився з морським змієм.

Юстас простягнув до нього руки і ступив крок уперед, готовий обійняти, але несподівано злякався і позадкував.

– П-п-ослухай, – Юстас від хвилювання навіть трішечки затинався. – Це, звісно, неймовірно! Але хіба ти не…. Я хотів сказати, невже ти?..

– Ой, не кажи дурниць, – присік його Каспіан.

– Але, – Юстас збентежено погледів на Аслана, – хіба він не помер?