Читать «Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану» онлайн - страница 11

Ще раніше, у X ст., інша численна група огузів просунулася слідом за печенігами через Ембу і Яїк (Урал) у причорноморські степи, де руські літописи згадують про них під іменем торків. Посол халіфа Ібн-Фадлан прибув до них на початку цього пересування в районі Уст-Урта (922 p.). Вони ще не були мусульманами, хоч знали про мусульманство. Один з їхніх «царів і чолових» носив ім'я Йінал Молодший (чи Маленький), що відповідає (мабуть, не випадково) іменам двох огузьких ханів, сучасників легендарного Коркута, про яких згадує Рашід-ад-дін, з яких молодший називався Ала-Атли Ас-Донлу-Кай-Інал-хан («той, що володіє рудим конем, одягнений в соболине хутро Інал з роду Кайі»). В середині XI ст. торки були знесені новою хвилею тюркських кочових племен, які прийшли із середньоазійських степів – половцями (кипчаками).

Частина огузів, що залишилися в Середній Азії, під тиском кипчаків і союзних з ними кочівників просунулась на той час на захід, за Амудар'ю і в бік Каспійського моря, розповсюдившись по території нинішньої Туркменії. Етнічний термін «туркмен» зустрічається в арабських джерелах починаючи з другої половини X ст. Спочатку він позначав, ймовірно, ту групу огузів, яка приблизно у цей час прийняла мусульманство. «Туркменами» візантійські письменники називають і огузів Малої Азії, переважно маючи на увазі огузькі кочові племена. Можна припустити, що і після першої хвилі сельджукських завоювань, у XI ст., нові групи кочових огузів-туркменів неодноразово рухалися на захід, в Закавказзя і Малу Азію, поповнюючи собою ряди войовничих кочових племен, які поступово підкорили колишні володіння Візантійської і Трапезундської імперій.

Це й забезпечило у подальшому досить швидку перемогу туркменів-сельджуків, які створили свою світову імперію. Дякуючи огузам – туркменам і кипчакам – у 1260 році під Айн-Джалутою було розбито монгольське військо.

Туркменські воїнські контингенти переважали у військах візантійських імператорів, руських князів, входили до складу монгольських загонів у Китаї, армії Тамерлана. Тамерлан у нагороду за ратну службу подарував їм п'ять тисяч чистокровних арабських кобилиць. Туркмени також були на службі у англійських королів, брали участь у походах германського імператора Фрідріха II.

Після падіння монгольського володарювання у Передній Азії з початку XIV ст. кочові племена огузів, які розташувалися серед осілого населення Закавказзя і Малої Азії, утворюють великі племінні союзи туркменів «Чорного барана» (кара койунлу) і «Білого барана» (ак койунлу). На чолі останніх стояло огузьке плем'я Байин-дир (у В. В. Бартольда: Баюндур), з якого виходила правляча династія. Головним центром цієї групи огузьких племен було у XIV ст. місто Амід у верхів'ях Тигра, нині Діарбекір. Візантійські джерела того часу називають туркменів Білого барана амітіотами. Центр іншої групи, туркменів Чорного барана, знаходився спочатку на Вірменському плоскогір'ї, на північ від озера Ван. Боротьба між цими двома групами завершилася перемогою першої на кінець XIV ст. (1389 р.) і вдруге в середині XV ст. (1467 p.).