Читать «Лист незнайомої» онлайн - страница 250

– Це справді дуже, дуже мило з вашого боку… Але ваш візит не повинен бути марним. Я покажу вам дещо. Таке вдається побачити не щодня, особливо у вашому зарозумілому Берліні… Нічого кращого ви не знайдете ні в музеї «Альбертина», ні у проклятому Парижі… Коли стараєшся шістдесят років, то вдається зібрати дещо варте уваги, таке на вулиці не валяється. Луїзо, дай мені, будь ласка, ключ від шафи!

І тут трапилося дещо несподіване. Старенька, яка увесь цей час стояла біля нас і з увічливою усмішкою слухала нашу розмову, раптом благально склала руки, звертаючись до мене, і одночасно заперечно махала головою, я спершу не зрозумів, що саме це значить. Потім вона підійшла до свого чоловіка і лагідно поклала йому руки на плечі:

– Герварте, – з докором у голосі сказала вона. – Ти ж навіть не запитав нашого гостя, чи він має змогу саме зараз роздивлятися твою колекцію. Уже час обідати. А після обіду тобі потрібно годину відпочивати, ти ж знаєш, так сказав лікар. Хіба не краще буде показати панові усі твої скарби потім, після обіду, ми могли б разом випити кави? Прийде Аннемарі, вона краще на цьому всьому розуміється і зможе тобі допомогти!

І проговоривши усе це, вона знову повторила свій жест над головою чоловіка, який ні про що не підозрював. Тепер я її зрозумів. Вона просила, щоб я переніс огляд, і я вигадав запрошення на обід. Я сказав, що для мене буде великою честю і приємністю оглянути його колекцію, але до третьої я маю ще деякі справи, а потім охоче повернувся б сюди.

Роздратований, ніби дитина, в якої забрали улюблену іграшку, старий повернувся.

– Звичайно, – пробурчав він. – Панове з Берліна ніколи не мають часу. Але тепер уже доведеться знайти хвильку, бо йдеться не про три і не про п’ять експонатів, а про двадцять сім папок, кожна для іншого майстра і жодної напівпорожньої. Отже, о третій, але будьте пунктуальні, бо інакше ми не встигнемо все подивитися. – І, прощаючись, він знову простягнув руку кудись у порожнечу. – Ну, дивіться мені, ви можете тішитися або дратуватися. І чим більше ви будете дратуватися, тим більше я радітиму. Такі вже ми, колекціонери: усе для себе і нічого для інших! – І він ще раз енергійно потиснув мені руку.

Старенька відпровадила мене до дверей. Я від самого початку помітив, що їй трохи ніяково, і вона поводиться нерішуче чи навіть налякано. І ось, уже перед самим виходом вона прошепотіла мені:

– Чи могла б… чи могла б за вами зайти моя донька, Аннемарі? Так було б краще… з багатьох міркувань… Ви, мабуть, обідаєте в готелі?

– Звичайно, я буду дуже радий і чекатиму на неї, – відповів я.

І справді, десь за годину, коли я завершив свій обід у невеличкому ресторанчику біля готелю на центральній площі містечка, досередини зайшла вже не дуже юна, скромно вбрана дівчина, яка шукала когось поглядом. Я підійшов до неї, назвався і сказав, що готовий іти роздивлятися колекцію. Але вона раптом почервоніла і засоромилася, точнісінько як її мати, і попросила мене перед тим вислухати її. Було видно, що їй дуже важко почати розмову. Щоразу, коли вона напружувалася і хотіла заговорити, обличчя її раптом починало червоніти, а руки нервово обсмикували сукню. І ось нарешті вона, помітно знервована, затинаючись, сказала: