Читать «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде...» онлайн - страница 3
Володимир Олександрович Яворівський
Лиш би не примітив мого ока в шпарині паркану. Тоді мені хоч крізь землю провалися!
Вчора він підійшов під самісінький паркан, до того самого місця, де моя схованка. Я – вмерла! Не дихала, ніби пірнула під воду.
Він роззирнувся на всі боки і… справив маленьку нужду.
Заплющила очі… Нічого не бачила…
Другий рік як я доспіла. Оля, Ганя, Ліна навіть хваляться, що спробували, але не кажуть з ким. Із святим городищенським духом, хихочуть. Деякі з однокласниць не приховують, що в першу ж ніч після випускного вечора віддадуться. Не кажуть кому. Але говорять про це з тупою, безапеляційною рішучістю. Таки віддадуться.
А мені нікого не хочеться – лиш Павлуньо стоїть перед очима. У синіх джинсах в обтяжечку, з підкачаними ногавицями, в білій тенісці. Або у бузкових плавках, у вишиванці з коротким рукавом. Стрункий, гожий, як намальований на замовлення. Кращого в Городищах нема. Та й не треба мені красивішого.
Малою весь час виводилася в їхній хаті та у дворищі. Носила їм молоко, бо вони – вчителі, корови не тримали. Допомагала гусей увечері загонити до двору, колорадського жука збирати в банку. Вилізала на найтоншу гіллячку зривати спілі черешні, а Павлунько стояв на землі з козубом.
Я не соромилася, що він розглядає мене знизу. Вже парубок, вже з городищенськими дівчатами цілується, а не стидалася. Стрибала йому на руки з дерева. Одного разу, коли моя мама поїхала на похорон родички, ми навіть спали з ним на теплій печі… І хоч би й що, гадки не мала про
А зараз, Божечку, що ти зі мною робиш?! Вже друге літо. Минулого – він просто подобався мені, я за ним пантрувала. То було солодке заняття, що приносило мені безмір радості. Одначе він поїхав на навчання, я трішки побанувала за ним і заспокоїлася. А зараз…
Якби він мене захотів – я б відала йому все-все. Відразу. Навіть не комизилася б і й хвилини. На вісім років старший. Відслужив армію. Вчиться у Києві, в сільгоспакадемії. Мабуть, мав уже студенток, живучи в гуртожитку. То й що. Я все йому прощаю. Як у Прощену неділю мені все пробачає моя мама, а я їй – своїй ріднусі. Хоча які там у неї гріхи? Те, що народила мене і вигодувала, і виховала без батька. Дякую, мамуню, дякую.
Якщо він мене навчить, я буду кращою за його студенток у Києві. Буду!
Чого ти, мучишся, Насточко? Візьми глечик молока. Віднеси. Напій його. Хай роздивиться, поки питиме, як у тебе гостро випнулися груди… Стан – чарочка… Налилися твої тугі литочки. Губи як стручки червоного перцю…
Ні-ні, подумає, що набиваюся.
Чи таки піти?
Ні в кого спитати.
Стидко.
Чи таки піти?»
«Чого я нервую? Все добре. У мене завжди все мусить бути добре. Ще живій моїй бабусі Христі нашепотіла городищенська ворожка, що я зачарований перебувати під опікою Божої Матері. Два ангели-охоронці постійно сидять у мене на плечах. І не просять ні їсти, ні пити.
У дитинстві я впав з берега і топився в нашому городищенському ставку за селом. Кажуть, потопельник тричі спливає перед смертю. Після третього разу я йшов на дно. Смерть уже пестила мене. Але на поверхню води виткнулася моя рука.