Читать «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде...» онлайн - страница 20

Оператори недружніх каналів навмисне брали його крупним планом, щоб виднілися зморшки на чолі, довкола носа та маленькі мішечки під очима. Так-так, нирки просять курорту, поза дискусією. Переможемо – пролікуємось. Усмішка, правда, не вийшла. Якась невпевнена, тривожна.

Він подумав, що треба було вранці потренуватися перед дзеркалом, але Ксеня з Людмилою нервово квапили. Тільки усмішка вимушена, а все решта – образ переможця!

«Алігатор на дільниці – запряжений в колісницю слон у крамничці скляних келихів.

А Янаконда – ніби мармуровий пам’ятник собі самій. Хоч і облачилася у вишивані білі шати. Теж мені заявка на княгиню Ольгу. Кому будеш мстити голубами із вогнем у лапках, Лжеольго? За що? За твою поразку?

Це ж я навчив українців (і її!) носити вишивані сорочки та блузи. До мене ні вона, ні інша челядь і гадки про це не мали. А тепер вишиванки одягли міністри, губернатори, чиновники, депутатки, актриси… Більшає українців серед малоросів. Більшає!

Коли буду вводити в армії нову форму, треба щоб якісь елементи були з національною вишивкою. Скажімо, комірці сорочки чи кітеля. А в Президентському полку треба ввести автентичні козацькі строї. Шаровари. Кунтуші. Смушева шапка. Хромові чоботи. Черес. Шабля при боці… Буде робота для вишивальниць, відродяться види народної творчості. І українські вояки впевнено будуть голосувати за патріотів до влади…

Добре, що моя генеральна Ксеня залишилася на президентському хуторі. Діти сплять. Вона щось обмірковує. Ще не прийняла рішення. Тому й не дзвонить.

Переживає. Вона фанатично увірувала в мою перемогу. У нашу спільну перемогу. Моя перша наречена Лідка, яка подобалася моїй матері, любила мене, але була байдужою до моєї кар’єри і не дуже вірила в мою зорю. Хотіла простого, як житній хліб, як літнє тепло, як зимова змерзлість, не ризикованого, надійного життя. Зі щоденною роботою, заробітком, сімейною вечерею. Сексом, коли позасинають діти. Міцним сном. І – знову все спочатку. Так живуть мільйони українців.

Добре, що ми з нею люто посварилися перед самим одруженням. Не пригадую за що. Здається, за генеральську дочку Ксеню, яка через батька, врятувала мене від Афганістану, куди я був уже запроторений військкоматом – на смерть.

А Ксеня ні секунди не сумнівалася в унікальній ролі свого чоловіка, в моєму везінні, навіть – особливій місії. Вона постійно нагадувала про це тоді, коли я занепадав духом. Скисав. Готовий був зупинитися на досягнутому. Без неї моя доля була б прісною.

Після стількох слабодухих, сірих, безвольних гетьманів і самопальних комуністичних вождів мусив прийти вольовий український патріот. Мені вклав у руку булаву сам народ. Не козацька рада, не юрба «на майдані біля церкви», не політбюро, а більшість мого народу. Тобто – народ».

«У морозну та сніжну зиму, коли він приїхав на канікули, ми цілувалися під місяцем до знемоги.

Не райком комсомолу, а голова колгоспу із сусідньої Городківки (його виключили з партії за те, що насипав посеред села курган жертвам голоду тридцять третього) – заплатив за «княгинене плаття», туфлі, панчохи, за дорогу до Вінниці, за готель, і я таки поїхала на обласний конкурс красивих комсомолок.