Читать «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» онлайн - страница 50

Правда й те, що безпритульний велетенко вже назначив оком місце, де він сидітиме на задній ресорі лінійки, коли селянин Черепаха приверне всю свою увагу своєму вірному коневі Володьці, бо безпритульний велетенко вирішив виїхати на курорт через Ростів чорноморським експресом. Правда й те, що сонце вже скрадалося підліссям, шукаючи в цьому ундервуді грибів,* і продиралося буйними кущами, не хряснувши гілочкою, не зашелестівши листком, як дика, обережна, хижа, насторожена оранжева тарілка.

Всьому тому правда, і сонце справді тихо скрадалося крізь кущі. Була пора їхати, але кущі раптом хруснули, і в них з'явилися дві маленькі блискучі рихви діяметром кожна в 17,2 мм, це був зауер, а за зауером виткнулась чорна постать в еспанському сомбреро — чорний бриль насунутий був постаті на самі брови, а чорні брови зсунуті над носом. За постаттю виткнувся з кущів рудий сетер Родольфо, стримуваний коло хазяїнової ноги еспанськими прокльонами: — за ногу, херес мадейра, естевано деля мадре, за ногу!

II

— Стій! грізно мовила постать у сомбреро. Група, що збиралася від'їздити, застигла в жахливому очікуванні смерти. Доктор Леонардо зробив був рух уперед, але прекрасна Альчеста схопила його за рукав. Студент Перебийніс знизав плечима. Добрий древонасадець хотів щось сказати, але своєчасно осікся і облизав язиком неголену верхню губу. Селянин Черепаха закляк з хомутом у руках. Безпритульний велетенко заповз у кущі. Тільки вірний кінь Володька нахабно фаркнув та, штовхнувши головою в пузо селянина Черепаху, переступив голоблю і знову взявся щипати траву.

— Я скажу вам, — мовила постать голосом, від якого кров захолола в жилах, — чого я вас затримав. Але попереду я поснідаю. Я Дон Хозе Перейра!

Треміт перебіг лицями людей. Ніхто не зрушив пальцем — відомо було з газети «Воче-Дель-Пополо», що Дона Хозе Перейра убито в херсонських степах.

Тим часом мертвий гість почав робити собі сніданок. Як за життя свого він найбільше полюбляв національну еспанську страву олла потріда, де основним інґредієнтом увіходив еспанський перець.

З брезентового рукзаку він висипав з півцеберка стрючкового перцю. Покришивши зелений перець, він усипав його в манірку, посолив з похідної перцівниці чорним перцем, узяв у руки часопис «Червоний Перець»,* і став їсти, зачитуючи вголос фейлетони.

— Ото я предлагаю, свій чоловік! — сказав ухвальним тоном добрий древонасадець. — Закуску понімає правильно. Тільки ж чарки він не випив. Чи може він уже прийшов під чаркою?

Але Дон Хозе Перейра не відповів нічого, тільки похмуро здвигнувши бровами, грізно їв перець далі. Коли душа його проперчилася аж углиб до самих п'ят і мозок перейнявся перцем фейлетонів ущерть, він підвівся і знов скерувавши зауерівські чоки на безпомічну групу людей, сказав з перцем у голосі: «Не через те я затримав вас, що прекрасна Альчеста, яку я над усе кохаю, над усе, крім полювання і революцій, ненавидить мене. Не через те я затримав вас, що учений доктор Леонардо умисне був поставив свого зауера на коміс у барсельонському маґазині тільки для того, щоб тим зауером відвернути мою увагу від незрівнянних форм прекрасної Альчести, цілком правильно розрахувавши, що блискучі його дула замінять мені її груди, що шийко його ложі в моїй руці лежатиме як її — ах! витончена рука, що сама ложа, на яку лягатимуть мої лиця, заступить мені шлюбне ложе з прекрасною Альчестою.