Читать «Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)» онлайн - страница 6

– Рідко доводиться, – необачно зітхнув голова і член президії.

Але хитрий філософ: і бачить він, що багато заполював качок голова і член президії, та, щоб не бентежити його, філософ змовкає.

Летять дороги. Одкривається вигін: по зеленій травиці пасуться корови в болітці. Здаля червоніють дахи. При дорозі низочка злиденних землянок.

– Оце тут живуть переселенці? – запитує Ман. Він повернувся до нас, очі широко розплющені, в очах – жах.

– Це чистопільські чабани. Вони орендують вигін, – одповідав голова, мисливець і рибалка.

Ман, заспокоєний, відвернувся. Він ще не знає, що в таких самих землянках живе ще багато переселенців, і то не тільки літом, як чабани, а через увесь рік і через люту зиму.

Вирисовується перший дім. На нім залізний червоний дах. Кізякові стіни немазані. Вікон, рам і дверей нема. Бебехи лежать на землі, на плузі. Ні огорожі, ні городу, ні деревця. Коло дому вовтузяться діти. Але Ман не бачить. Всю його увагу забрав другий об'єкт. Уздовж дороги плентається неоковирна, тупорила, скуйовджена істота. Ось вона спинилася і закопала писок у землю. Після цього вона двічі незадоволено хрокнула.

І враз цілий рій думок, легенд із історії єврейського народу напливає в «Опель», аж стає тісно. Вікові заборони і вікові забобони стають стіною перед автомобілем. Погане м'ясо!

– Перша єврейська свиня! – каже Ман. «Перша єврейська свиня!»

* * *

Перша єврейська свиня флегматично подивилася на «Опель» і подалася далі. Ми ж, навпаки, вилізли з «Опеля» і зосталися на місці. Навколо нас зібралося кілька душ євреїв, таких, що їх можна бачити по містечках Західної України, – у стоптаних черевиках, що колись були жовті і що колись були чорні, а тепер стали сірі, без галстуків, але з кнопкою там, де пристібується комірець, скуйовджені, неголені й зім'яті.

Це переселенці двадцять сьомого року. Як з-під ринви посипалися скарги, прохання – вони балакали швидко і скромно, як нелюби-діти з сердитим батьком, – і всі хитали головами.

Що ж, у них усе гаразд. Озимі вимерзли чисто, а вони самі не вимерзли, хоч топити було нічим, бо не заготували кирпичів. Городи оце садовлять, але городини немає, бо всю, яка й була, давно поїли. Хліба теж немає. Школи поки що теж немає. Бань поки що теж немає. Медпункту поки що не влаштовано.

Ми зайшли в дім. У високій немазаній хаті стоїть шафа, переділяючи її на дві половини. Десь стоїть самовар, на самоварі чиїсь штани. Нема де ступити ногою – вовтузяться діти на купах одежі, мотуззя, подушок, горшків.

У цій хаті живе три сім'ї. Дух тяжкий.

– Як живете?

– Нічого живемо, тільки хліба немає, не вродило й сей рік. Зимою дуже було холодно, а топити нічим.

Коло однієї хати набилося людей уже на невеличкий мітинг. Люди все такі ж самі. Тут же і наш брат – хохол Стеценко. Той дивиться певно і трохи гримає на інших. Його молодиця й зовсім кричить: «Криницю треба загородити. Ховрахів треба ловити – ось моя дівчина із десятеро вчора спіймала. Як ми самі будемо їх бити, з того діла не буде. Треба, щоб усі били. І щоб їм усе так дали, як євреям, – то вони показали б, як треба хазяйнувати».