Читать «Переможець завжди самотнiй» онлайн - страница 25

Мати плаче, тримаючи дівчину в обіймах. Якийсь молодик відтручує її й намагається зробити дівчині штучне дихання, ротом у рот, але незабаром полишає свої спроби — обличчя Олівії вже злегка забарвилося в ліловий колір.

— «Швидку»! Викличте «швидку»!

Кілька людей набирають один і той самий номер, усі почувають себе потрібними й корисними. Удалині вже чути звук сирени. Крики матері стають усе розпачливішими, якась дівчина обіймає її і просить заспокоїтися, але вона її відштовхує. Хтось намагається утримати труп у сидячій позі, хтось каже, щоб його поклали на лаву, але сподіватися на порятунок уже не доводиться.

— Не сумніваюся, це передозування наркотиком, — коментує подію хтось поруч із Ігорем. — Наша молодь сама себе знищує.

Ті, хто почув ці слова, згідливо кивають. Ігор незворушно спостерігає, як під’їздить бригада «швидкої допомоги», як із машини дістають апаратуру, намагаються оживити серце електричними розрядами великої потужності, найдосвідченіший із лікарів дивиться на все це, нічого не кажучи, бо знає, що тут уже нічого не поробиш, але не хоче, щоб його підлеглих потім звинуватили в недбалості. Ноші з тілом Олівії засовують у «швидку», мати хапається за дочку, лікарі трохи сперечаються з нею, а потім дозволяють їй сісти біля нош, і машина зривається з місця.

Від тієї миті, коли подружжя виявило, що їхня дочка мертва, й до від’їзду машини минуло не більш як п’ять хвилин. Батько залишився стояти на місці, не знаючи, куди йому йти, що робити. Не знаючи, хто перед ним, той самий чоловік, який говорив про передозування наркотиків, підійшов до батька Олівії й повторив свою версію.

— Не варто перейматися цим, добродію. Таке тут щодня трапляється.

Батько ніяк не реагує. Він досі тримає в руках відкриту мобілку й дивиться в порожнечу. Чи то він не почув, щó йому кажуть, чи просто не зрозумів, щó тут щодня трапляється, чи то перебуває у стані шоку, який швидко перекинув його в той невідомий вимір, де болю не існує.

Натовп швидко розпорошується і зникає, мовби його тут і не було. Залишається лише чоловік із відкритою мобілкою і чоловік із темними окулярами в руках.

— Ви знали жертву? — запитує Ігор. Відповіді немає.

Певно, ліпше йому робити зараз те, що й інші, — прогулюватися по Круазетт і спостерігати за тим, щó відбувається цього сонячного ранку в Канні. Як і батько Олівії, Ігор неспроможний у цю мить зрозуміти, щó саме він відчуває: він зруйнував світ, який уже не зміг би відновити, навіть якби був усемогутнім. Чи заслуговує на це Єва? З лона тієї дівчини, Олівії — він знає її на ім’я, і це його тривожить, бо вона вже для нього не просто одне з облич у натовпі, — міг народитися геній, який винайшов би метод лікування раку або придумав би, як зробити так, щоб у світі запанував мир. Він знищив не просто одну людину, а й усі майбутні покоління, які могли б прийти в життя від неї. Що ж він накоїв? Невже кохання, хоч би яким сильним воно було, може виправдати такий учинок?