Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 9

Коли Варя з Ганнусею підійшли до криниці, вільного місця на колоді вже не було. Тому дівчата примостилися позаду на м’який килим густого споришу. Сліпий кобзар Данило сидів на лавці в чорній розхристаній сорочці, тримаючи в руках бандуру так обережно та з любов’ю, як тримає мати маля. Його довга сива борода сягала аж до худих та впалих грудей. Біля ніг лежав старий кашкет, а поводир, хлопчик-підліток із більмом на правому оці, сидів поруч на землі, підклавши під себе торбинку. Він, не соромлячись, уминав за обидві щоки великий пиріг із маком, яким його хтось пригостив, і запивав молоком із глечика.

– Що вам, добрі люди, заспівати? – запитав Данило, торкнувшись легенько вузлуватими пальцями струн та приструнків кобзи, ніби перевіряючи, чи всі вони на місці.

– Якусь журну пісню! – сказав хтось із слухачів.

– Навіщо починати з журби? Щось душевне заспівай! – озвався жіночий голос.

– Краще вже про батька Богдана!

– Люди добрі, – промовив Данило, підвівши голову. Він примружив сліпі очі, ніби вдивлявся в безодню синього неба та міг його бачити. – Послухайте про вдову Івана Сірка.

Одразу стало так тихо, що було чути лише цвірінчання невгамовної пташки десь у гущавині калинового куща. Кобзар защипнув нігтями струни, й ожили вони звуком.

– В городі Мерефі жила вдова, Старенька вдова, Сірчиха-Іваниха. Сім літ не бачила вона Івана, А біля себе мала двох синів — Сірченка Петра та Романа. – Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває: Первая печаль, що я сім год пробувала, Сірка Івана в очі не видала; Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає; Третя печаль – що Сірченко Роман умирає, —

закінчив кобзар.

Струни протяжно дзенькнули, ніби розсіваючи серед натовпу печаль вдови. Жінки вже не стримували сліз – схлипували та витирали сльози кінчиками хустин. І вміє ж цей Данило розтривожити душу!

– Бандура в тебе, Данило, як жива, – сказала жіночка поважного віку. Вона вже не плакала, та сльози ще котилися по зораному зморшками обличчю.

– А й справді, – додав вусань, який сидів на колоді. – Забрів якось до нашого села один кобзар, хотів порадувати піснями. І роботи було повно, а ми, дурні, повелися, кинули все, прийшли послухати. А він бринькає на ній, ніби дражнить тебе, нема ні пісні, ані музики. Тож прогнали ми його втришия, сказали, щоб більше сюди не потикався.

– Так! Так! Було таке! – зашуміли люди.

– Тоді ми зрозуміли, що краще нашого Данила ніхто не заграє, – продовжив чоловік.

Старий кобзар ледь помітно усміхнувся собі у вуса. Його частенько у різних селах називають своїм, хоча він нетутешній, із Полтавщини, та навряд чи комусь було цікаво те знати.

– То був не справжній кобзар, – сказав старий. – Зараз їх розвелося, як бліх у собаки.