Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 4

Світлана Талан

Варя на мить зупинилася. Здавалося, серце від хвилювання аж стугонить і може збудити сусідів. Дівчина прислухалася, чи ніхто за нею не шпигує? На мить здалося, що десь попід парканами чи за сусідськими тинами майнула темна тінь. Кілька хвилин Варя стояла, мліючи та боячись навіть дихнути на повні груди. Невже Василь Морозенко слідкує за нею навіть уночі? Вдень навертається на очі там, де його не чекаєш, виринає, ніби примара. Казала вже, і не раз, щоб дав їй спокій, а він не зважає. Ніяк не хоче той Василь зрозуміти, що не любий він їй, зовсім не любий! Чи мало гарних дівчат у селі?! Так ні, причепився до неї, як реп’ях до кожуха. І що він у ній знайшов? Звичайна дівчина, худорлява, груди маленькі, тонкі руки та ноги, звичайне лице. Хіба що пухнасті світло-русяві довгі коси… Тато іноді жартує, кажучи, що її коси товщі за талію.

Дівчина, застигнувши, постояла кілька хвилин і знову шмигнула вулицею, потім звернула в провулок, який вузенькою, по-зміїному вигнутою стрічкою тягнувся вниз аж до левади. Варя легко побігла, ні на мить не втрачаючи пильності. Вона вслухалася в кожен звук, але, крім сюрчання цвіркунів у густій траві обабіч доріжки та фиркання коней на лузі, ніщо не порушувало тишу.

Потягло приємною вологою від озера. Варя навіть бачила його обриси у туманнім серпанку, що молочною пеленою завис над притихлою водою. Здавалося, що на землю присіла легка хмаринка, замріялася та так і завмерла, купаючись у сріблі місяця. Але дівчина не мала часу милуватися краєвидами. Озеро залишилося праворуч, а Варя, ще раз полохливо роззирнувшись, швидко попрямувала туди, де заціпеніли в німому чеканні тонкокосі стрункі березки. Не здатна більше себе стримувати, дівчина кинулася навпростець, обпікаючи ноги росяними травами. Серце шалено закалатало, коли вона помітила знайому постать під деревом. Ще мить – і вона в обіймах коханого!

– Ти прийшов! – видихнула вона, ловлячи його хапливі гарячі поцілунки.

– Люба, кохана, моя мила, – гаряче зашепотів юнак, покриваючи обличчя дівчини цілунками. – Як я міг не прийти? Я летів на крилах, не те що йшов! – палко мовив він, притискаючи її до себе, а Варя подумала, що ще мить – і вона захлинеться від щастя. Вони від самої ранньої весни чи не щоночі таємно зустрічаються на цьому місці, а почуття не розпорошуються, навпаки, міцнішають. Вона думає про нього кожної миті, кожної хвилинки, і від таких думок серце наповнюється приємним щемом.