Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 32

– А своя голова є на плечах? – Ольга штовхнула Івана ліктем у бік. – Свою думку ти можеш мати? Чи ти тільки дітей робити вмієш?

– А про кого я дбаю? Про дітей, про батьків, ось про тебе, – Іван замовк. Він потер потилицю й сказав: – Я не можу приймати рішення без батьків.

– Зрозуміло, – Павло Серафимович повернув голову у бік сина Михайла. – А що ти, сину, мовчиш? Жодного слова не зронив. У тебе ж трійко діточок, потрібно про них подумати.

– Хочете почути мою думку? – посміхнувся Михайло. – Остаточне рішення я ще не прийняв. Сидів, слухав вас і дивувався: як так можна чіплятися за минуле? Ви всі ніби павутиною зрослися з усім своїм «я» та «моє». Життя не стоїть на місці, все навколо змінюється, а ви всі не хочете йти в ногу з сучасністю. Минуле життя засмоктало вас, як болото, затьмарило очі настільки, що ви не те що майбутнього, а й сьогодення не бачите! Рано чи пізно доведеться змінитися, бо життя змінюється. Ви не хочете цього зрозуміти!

– Цить! – скрикнув Павло Серафимович. Він так грюкнув кулаком по столу, що Варя з переляку підскочила на місці. – Ти лекцію нам прийшов читати?! – гримів голос батька. – Чи тебе заслали комуняки?! Продався вже їм? І скільки ж вони тобі заплатили?

– А що я таке сказав? Те, що ви всі – пережитки минулого? Так воно і є!

– Шмаркач! – закричав Павло Серафимович. – Ми всі горбатилися, щоб тобі хату збудувати, щоб жив по-людськи, і тепер ми погані? Може, ще скажеш, що на моїй землі повинні ледацюги працювати?

– Бідні люди, які теж хочуть їсти, – парирував Михайло.

– Хто працює з ранку до вечора, той ніколи не сидить голодний. І ти, Михайле, це знаєш, – майже спокійно сказав батько. – І все-таки, твоя думка.

– А я піду в колгосп, – сказав Михайло й якось нахабнувато посміхнувся. Мати не витримала. Щоб не заголосити при всіх, вона прожогом вибігла в другу кімнату й розплакалася.

– Ти мій син, – сказав батько. – Дорослий син, і я повинен поважати твій вибір. Але я б радив тобі не поспішати.

– Я сам вирішу, що мені робити, – сказав Михайло. – А тут мені нема вже чого слухати. Я пішов?

– Йди, – глухим голосом промовив Павло Серафимович. – Але я тебе не жену.

– Бувайте здорові!

Михайло пішов, і за столом запала тиша.

– Ну що ж, – зітхнув Павло Серафимович, – настав час висловити мою думку. Звичайно ж, я не збираюся віддавати землі колгоспу. До останнього я буду на ній господарем. Гадаю, що потрібно послухати, що роблять люди в інших селах. Можливо, є якийсь вихід, щоб урятувати своє добро? Я чув, що бандурист Данило ходить по сусідніх селах. Незабаром буде й у нас, тож треба спитати, що він чув.

– Згоден, – підтримав його Гордій. – Не будемо поспішати. А Данило справді всюди буває. Чого тільки не наслухається! Можливо, від нього щось путнє почуємо, тоді й помізкуємо. А ти, Павле, не тримай зла на Михайла. Молоде, зелене, гаряче, нарубає дров, а потім жалкуватиме.

– Так. Він мій син – цим усе сказано, – відповів Павло Серафимович. – Надю, – звернувся він до дружини, що вже повернулася, – а принеси-но нам пляшечку горілки! Не пияки ми, але потрошку можна! Так, брати мої?