Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 15

Частина друга

Час роздумів

Розділ 4

Кузьма Петрович Щербак, секретар парторганізації, прийшовши на робоче місце, згадав, як уранці зустрів свого названого брата, місцевого багача Павла Серафимовича. Здавалося б, що може побратати представників двох таких протилежних класів? А все почалося в далекому дитинстві, коли вони ще разом пасли за селом корів. Павлу принесла мати обід: шматок сала, запашний хліб, сироватку в глечику. Той сів їсти, а Кузьма дістав одну пісну варену картоплину, почав її чистити. Їсти хотілося так, що аж гуло в животі, і хоч був із бідної родини, просити не став. Згадав, що вдома ще п’ятеро братів та сестер, а годувальниця – одна мати, батько помер від сухот, тож невідомо, чи залишилося в хаті бодай щось із їжі, чи ні, а йому ось дали картоплинку, бо хтось має пасти корову. Тоді Павло підсів до нього, розклав свої харчі, запропонував: «Давай поїмо разом». Так і сказав. Якби пригостив шматком – не взяв би, відмовився, а разом можна було пообідати. І таким смачним все здалося, аж світ посвітлішав. Павло не доїв один шматочок сала, віддав Кузьмі. «Віднесеш найменшим, – сказав він, усміхнувшись. – Скажеш: гостинець від зайчика».

Того дня була страшенна спека, тож хлопці погнали корів ближче до озера, щоб там покупатися. Павло шубовснув у воду й поплив на протилежний берег. Кузьма вирішив не відставати, але чи сили не розрахував, чи так охляв від постійного недоїдання, – почав тонути. Павло витяг його на берег, відкачав воду, якої той наковтався. Кузьма попрохав нікому не розказувати, що трапилося, бо хлопці засміють. Павло дав слово тримати язика за зубами, а Кузьма запропонував стати йому братом. Щоб усе було по-справжньому, хлопці ножичком зробили надрізи на руках, і коли заюшила кров, приклали одну до одної руки та поклялися у вічній дружбі. Можливо, вони б товаришували й далі, але за кілька років бездітна тітка з Харкова забрала трьох дітей на виховання, взяла до себе й Кузьму. Раз на кілька років він приїздив у рідне село до матері, найчастіше влітку, і хлопці знову були разом. Далі життя набрало шаленого темпу, і Кузьма все рідше з’являвся в Підкопаївці, а це от приїхав назавжди.

Недовго прожила стара Щербачиха при синові та невістці, за тиждень померла. Здавалося, що все життя чекала його і, дочекавшись, заспокоїлася, лягла на лавку, склала на грудях руки й тихенько відійшла. Кузьма поховав матір, як годиться, та й заходився чепурити стареньку хату. Невеликий спадок дістався, але чи багато йому з дружиною Марією потрібно? Діток у них не було, тож місця на двох вистачить.

Якось не знаходив часу навідати названого брата, а сьогодні випадково зустрів, тож обнялися, похристосалися, перекинулися кількома словами. Чи то час охолодив відносини, чи відчув Чорножуков, що вони тепер на різних полюсах? Кузьма Петрович на партійній посаді вже не перший рік, із гідністю витримав чистку лав у квітні цього року, а тепер партія направила його у рідне село з важливою місією. На нього покладені великі надії, які він має виправдати. Село не виконувало план хлібозаготівлі, хоча більшість живе не безбідно. Звичайно, виконати план, який уряд збільшив у півтора рази, важкувато, але потрібно, конче необхідно для держави. У селі півтисячі господарств, і лише десяток із них вели спільний обробіток землі. І що з того? Весною так-сяк гуртом провели посівну, а збирали врожай окремо. Не виправдало надій спільне користування землею, тому й поклали на нього, принципового, безкомпромісного комуніста зі стажем, завдання провести колективізацію та створити нову суспільну власність – колгосп. Якщо впорається – а повинен, бо партія не знає слова «може», є слово «потрібно», – господарство вийде нівроку. Родючої землі тут багато, такий чорнозем, що я тобі дам! Якщо до підкопаївських угідь приєднати ще й два хутори, Надгорівку, що трохи вище села, та хутір Миколаївку, що нижче, то вийде непогане господарство. Навколо є і пасовиська для худоби, і ліс, хоч не так уже й багато. Гарна тут місцина. А якщо проїхати з десяток кілометрів на схід Луганщини або й на південь, то там лише степи та рівчаки, неосвоєна земля, де часом на кілометри простяглися піщані неродючі ґрунти.