Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 12

– Овва! Я такої ще ніколи не бачила! – Ганнуся захоплено розглядала лампу, яка справді була дуже гарна. Велика й розкішна, із зеленим зовні та білим усередині порцеляновим абажуром, вона не могла не викликати захоплення.

– Заздрю я тобі, Варю! – сказала Ганнуся.

– Не треба, заздрість – то зло. Я ж із тобою поділилася намистом, тож навіщо мені заздрити?

– Все у тебе є, – зітхнула Ганнуся.

– Не сумуй, – Варя обняла подругу за плечі. – Ось зберемо по осені врожай, заплатимо податки, тоді тато мені нові чобітки купить, а я тобі свої віддам. Вони ще гарні, мало ношені.

– А тато дозволить?

– Дозволить! Я його вмовлю. Тепер не будеш казати, що мені заздриш?

– Ні. Як добре, бо мої геть продірявилися. Їх можна буде полатати та віддати доношувати молодшій сестричці, – заговорила швидко та збуджено Ганнуся. – Ой! Що ж це я все про себе?! Хотіла про Андрійка запитати. Все бігаєш до нього на таємні побачення?

– Так. Ой, не знаю, чим це скінчиться, – засумувала Варя. – Чує моє серце біду.

– Яка там біда? – сказала Ганнуся, ховаючи за пазуху намисто. – Поберетеся, будете жити та кататися як сир у маслі!

– А чи поберемося? – промовила задумливо. – Я знаю, що робити! Сходжу я до Уляниди, нехай вона мені на карти кине.

– І чого ти до неї ходиш? Вона ж несповна розуму.

– А чому ж тоді біжите до неї за допомогою, якщо щось трапиться? – відказала Варя. – Коли яка біда – усі бігом до Уляниди. Хтось обпікся – до неї, зуби заболіли – туди ж, бо вміє вона біль зашептати, живіт звело – до неї за травами. А як все добре, то Улянида – дурна! Ні, вона чудакувата, але все знає наперед. Святу правду каже! Улянида все знає.

– А чи потрібно нам знати, що колись буде?

– Не знаю, – стенула плечима Варя. – Я хочу дізнатися, чи поберемося ми з Андрієм, чи ні, – сказала дівчина, постановивши собі навідатися до хатинки Уляниди, що самотньо примостилася на самому краю села.

Розділ 3

– Мамо, що трапилося? – з корівника вискочила схвильована Олеся, підбігла до матері. – Що, вже починається?

– Ні, – Ольга кволо посміхнулася. – Здається, минулося.

– Тоді відпочиньте, я сама справлюся, – сказала Олеся й вправно склала білизну. Її було стільки, що жлукто наповнилося до самого верху.

Олеся прикрила білизну ганчіркою з грубого невибіленого полотна, насипала попелу.

– Мамо, йдіть до хати, відпочиньте, бо ще народите раніше, ніж треба, – наказала Олеся так по-дорослому, аж Ольга не втрималася, усміхнулася.

– Добре, моя помічнице, – сказала вона лагідно, від чого миле обличчя дівчини аж засвітилося. Від матері почути добре та лагідне слово така рідкість, хоча Олеся завжди намагається їй годити. Та чи винна вона, що вродилася такою хилкою та кволою?

Ольга, перевалюючись з боку на бік, як вгодована жирна качка, пішла до хати, прилягла. Справді, треба трохи полежати. Доки закипить у чавунах вода, вона відпочине, а там навідається Варя, допоможе залити білизну у жлукті окропом. А ввечері повернеться додому Іван, вона візьме прача, й разом підуть до озера прати.