Читать «Чорна Індія» онлайн - страница 13

Гаррі держав її понад головою, щоб вказувати дорогу своєму товаришеві.

Перейшли вони отак десять драбин повільною ходою, звичайною шахтарям. Всі оті драбини находилися в порядку. Джемс Стар цікаво оглядав при слабкому світлі лампи темні стіни шахти, біля яких де-не-де видніли напівзогнилі дошки, якими була вона колись виложена. На п’ятнадцятій платформі, це є в половині шахти, спинилися вони, щоби відітхнути.

– А я таки й втомився, поспішаючи за тобою, – сказав інженер, віддихаючи важко, – та це нічого, все-таки дійдемо до кінця.

– У вас ще залізне здоров’я, пане Стар! – відповів Гаррі. – Крім цього, багато значить, як хто довго проживає в копальні.

– Це правда, Гаррі! Коли б мені було двадцять років, я йшов би не спиняючись. Та ходімо!

Та коли вони пустилися йти, почувся ген з віддалі, з глибини шахти, якийсь голос. Відбивався він голосним відгомоном, стаючи щораз виразнішим та яснішим.

– Хто це йде? – спитав інженер, спиняючи Гаррі.

– Справді, що не знаю!

– Чи це не твій батько?

– Що вам, пане Стар, ні!

– Так, може, хтось із сусідів?

– В нас немає сусідів в глибині копальні, – відповів Гаррі. – Ми тут одинокі.

– Так пропустім цього нежданого гостя, – сказав Джемс Стар. – Ті, що сходять удолину, повинні вступатись з дороги тим, які спинаються вгору.

Він пристанув.

Тепер голос дзвінко розлягався в просторі і незабаром ясно почулися звуки шотландської пісні.

– Пісня озер! – кликнув Гаррі. – Це, мабуть, ніхто инший, а лише Джек Ріян.

– А хто це такий, цей Джек Ріян, з таким дзвінким голосом? – спитав Джемс Стар.

– Це шахтар, мій бувший товариш з копальні, – відповів Гаррі й крикнув з платформи: – Гей там, Джеку!

– Це ти, Гаррі? – почулась відповідь. – Пожди на мене, я йду.

І знову полилася пісня.

За кілька хвилин замиготіло в темряві шахти невеличке світло, і на платформу виліз високий молодий мужчина, років біля двадцяти п’яти, ясноволосий, з веселим лицем та усмішкою на устах.

Підходячи, простягнув він до Гаррі руку.

– Який я рад, що тебе бачу! – кликнув він.

– Та клянуся святим Мунґом, якщо б я знав, що ти будеш сьогодні на землі, то я не злазив би в шахту!

– А ось пан Джемс Стар! – сказав Гаррі, повертаючи свою лампу в сторону інженера, який досі стояв в тіни.

– Пане Стар! – здивувався Джек Ріян. – Я не пізнав вас! З того часу, як я покинув копальню, мої очі відвикли бачити в темноті, як це було перше.

– А я тепер нагадую собі хлопчину, який заєдно співав. Буде тому десять років! Це, мабуть, ти був?

– Це я, пане Стар, і, як бачите, змінив я службу, та не змінив вдачі. Думаю, що краще співати й сміятися, ніж плакати!

– Дійсно, Джеку. А що ж ти робиш від того часу, коли покинув копальню?

– Маю роботу на фермі Мельрос, біля Ірвіна, в графстві Ренфрей, сорок миль відсіля. Е, та чи можна рівняти це з копальнями нашого Аберфайлю. Джаґан краще знадобився мені, ніж лопата або вила! Крім цього, в шахті так гарно лунали пісні, не те, що на землі!.. А ви йдете в гості до старого Симона, пане Стар?

– Так, Джеку, – відповів інженер.