Читать «Руденька» онлайн - страница 8

– Послухайте, я дуже втомилася… смертельно хочу спати… будь ласка, давайте зараз таки й закінчимо цю історію. Ви пропускаєте мене «додому», я щиро вам дякую і мило всміхаюся, ми не затримуємо чергу… і всі з того задоволені.

– Юліє Олександрівно, я навіть не знаю, громадянкою якої країни ви є… Росії чи України… я не розумію, як вас могли випустити з України з вашим недійсним паспортом… Це неможливо.

– У мене залишився старий посадочний… і квиток… Ви можете самі переконатися, що я вилетіла з України чотирнадцятого жовтня, а сьогодні я повертаюся з Москви в Дніпр. А ще ви могли б легко перевірити, що в мене є закордонний паспорт – він зараз у Києві, в німецькому посольстві.

– Я прошу вас відійти убік і почекати. Мені потрібно подумати, що з вами робити. Я мушу все перевірити і порадитися з колегами.

Я відійшла. Всі пасажири дивилися на мене: чоловіки – певною мірою співчуваючи, жінки – з ледь помітною зловтіхою. Чоловік у чорному заповнював якісь папірці, і його чомусь радо привітав прикордонник – той самий, що вирішив позбавити мене душещемної зустрічі з Батьківщиною. Я кинула на підлогу свій «Луї Віттон» з ноутбуком, притулилася до стіни і чекала, сподіваючись на диво. Раптом, як гриби після дощу, один по одному почали з’являтися «інші» прикордонники. Мусила кожному переповідати одне й те саме. Хтось цікавився, де я працюю, хтось канючив у мене знижку до нічного клубу «Opera», хтось посміхався – вони прилипли до мене, мов мокре листя восени. А я не люблю мокре осіннє листя: воно завдає мені жалю. Терпець мені урвався після того, як один з них вирвав з моїх рук паспорт і сказав: «Ось… вважай, що ти прилетіла… без паспорта… читай!» При цьому розгорнув мій паспорт на якійсь сторінці, тицьнувши своїм по-українськи пухким пальцем у дрібний текст. Я, навіть не глянувши на нього, сказала: «Ну, прочитала, і що далі?» «А далі… дзвони тим, хто тебе зустрічає, і кажи, щоб не поспішали». Це було все. Крапка.

– Гаразд! Отже, панове, шоу закінчено. Мені потрібен ваш начальник і всі ваші співробітники. Я вдивлятимуся в обличчя кожного, аж поки не згадаю, хто саме з вас десять днів тому випустив мене з моїм «недійсним» паспортом за межі України. Це що виходить? Що достатньо мати обличчя і довгі ноги, щоб незаконно покинути територію України? А як же безпека? Ви мусите нести відповідальність за такі проступки. Ви стверджуєте, що не знаєте, хто я, а мій паспорт не є підтвердженням моєї особи. Мої посвідчення водія, техпаспорт і кредитки викликають лише загадковий блиск у ваших очах. Але я прилетіла з Москви, і в моїх кишенях так само свище вітер, як і в цьому приміщенні, де я уже тридцять хвилин через вас стовбичу без діла, тоді як решта пасажирів мого рейсу давно вже вдихають пахощі Дніпропетровська. Я говоритиму тільки з вашим шефом! – Я ладна була знищити їх усіх, дарма що насправді поспішати мені не було куди.

Все скінчилося за десять хвилин. Мене пропустили і сказали, що сьогодні «ваш день і вважайте, що вам дуже пощастило». Це справді був мій день, я й без них знала, що мені пощастило… причому давно.