Читать «Руденька» онлайн - страница 74

Я сиділа вдома і чекала тата. Я ще ніколи в житті так його не чекала. Саша взяв на себе клопіт про мою машину і, не розпитуючи, дав спокій мені. Я не знала, котра година… мама дзвонила мені близько одинадцятої-дванадцятої ночі… Аж ось пролунав довгоочікуваний звук: у замку від тамбура провернувся ключ… через хвилину відчинилися квартирні двері. Мабуть, у мене все було написано на обличчі, бо тато, побачивши мене в коридорі, зблід і запитав:

– Юлю, що з тобою?

– Тату… подзвони Жені… терміново… у Нього стріляли… ми намагалися тобі додзвонитися. – Я знову почала задихатися. – Мама поїхала до лікарні… а я тебе чекала. Тату… поїхали… тільки подзвони Жені, благаю.

Тато занімів. Через секунду він уже ходив з телефоном квартирою і з кимось говорив. А вже за п’ять хвилин ми їхали в машині. Я бачила свого тата таким лише один-єдиний раз… це було давно… і тоді у нього був такий самий погляд. Мені здавалося, що тато не бачить дороги. Дивиться на неї через лобове скло, але не бачить. І мені було однаково, бачить він її чи ні.

Ми завернули у ворота дніпропетровської лікарні імені Мечникова. Парковка була забита, незважаючи на пізню ніч… Десятки машин… розгублених людей… Його знайомих, друзів, родичів… Хтось стояв на вулиці й нервово курив наодинці з собою, інші зібралися невеликими групками… Всі щось обговорювали… про щось говорили, але пошепки, дуже тихо… Я зайшла у приміщення… Перший, кого я побачила, був Його тато… Він ходив туди й сюди коридором, заховавши руки в задні кишені джинсів… Ми зустрілися з ним очима… і він ніжно зі мною привітався. Я бачила його очі. Присягаюся, вперше в житті мені захотілося вмерти. Просто лягти в цьому коридорі і вмерти. Потім я побачила маму… свою… і Його. І вперше в житті мені захотілося побажати комусь смерті. Присягаюся. Але потім я передумала… Люди, які зробили з Ним це… я не бажала їм смерті. Смерть – це надто солодко… Я бажала їм її передчуття. День за днем. Кожної хвилини. Кожної секунди. Я хотіла, щоб вони пережили відчуття майбутньої смерті. Я знала, що це таке. І тієї миті я бажала їм цього від щирого серця. Я не могла думати про Його дітей… про Його родину… Мені здавалося, що я зараз помру. Голова не розуміла. До мене долітали уривки якихось фраз: «отруєні кулі», «він виходив з офісу, і його розстріляли», «замах», «це диво, що він вижив», «пошкоджені всі внутрішні органи»… Мені здавалося, що я зараз розплющу очі й подякую Богу за те, що це був лише черговий страшний сон мого життя. Я не вірила, що це може відбуватися з Ним. Я відмовлялася в це вірити. Так само, як колись відмовлялася вірити в те, що це могло статися саме з моїм братом. І я ненавиділа себе за те, що нічим не можу Йому допомогти. Мене вбивала думка, що Його життя в руках дніпропетровських лікарів… Мені хотілося кричати криком. Я побачила Жеку… Він підбігав то до своєї мами, то до тата… щось їм говорив… Він весь час розмовляв по телефону…