Читать «Руденька» онлайн - страница 26

Чи посварив він Бреда Пітта з Анжеліною Джолі? Чи викрадав Памелу Андерсон? Чи «підганяв» мулаток для Роберта де Ніро? Так. Я свідок. Чи допомагав він Ользі Куриленко залізти у «Джеймса Бонда»? Так. Однозначно. Він такий. Був би без нього «Секс у великому місті?» Був би. Але нудний… і економ-варіант.

– Юлю, ми приїхали… – сказав водій, який усю дорогу зі мною про щось теревенив. – Я допоможу вам з валізою. І… ви дуже… Може, залишите мені номер телефону?

– Дякую. Я сама якось розберуся з валізою… На все добре.

Я попрощаюся з водієм, візьму свою валізу, переді мною відчиняться двері терміналу і… за кілька годин у мене виникнуть проблеми з паспортом на українському кордоні…

P. S. Коли мені було вісім років, батьки взяли мене з собою в мою першу подорож Європою: Прага, Париж, Венеція, Флоренція, Рим, Сан-Марино… Я вела щоденник. Щоночі я занотовувала до зеленого зошита із зображенням Дональда Дака ті речі, які справили на мене найбільше враження. У цьому щоденнику є дві гарні фрази. 1) Сан-Марино – це держава, яка працює на туристів. У ній дуже багато сувенірів та лікерів. 2) Для того щоб позбутися всіх гріхів, треба було погладити ніжку святого Петра.

Останній запис було зроблено після відвідин собору Святого Петра у Ватикані.

P. P. S. Господи… я не пам’ятаю, які гріхи у мене були у вісім років, але дякую Тобі за те, що через шістнадцять років Ти подаруєш мені мого особистого Святого Петра і зробиш це фантастичним чином у той період мого життя, коли мені буде це так необхідно…

26 липня 2010 року… вечір

Звонит он, и город меняет тон,

И даже черные светлеют полосы,

Каждый раз, когда перед его голосом,

Мобильник пишет ей: «Платон».

Бориспільський аеропорт… Який він мені дорогий… Рейс на Риґу затримувався на годину. Через поганий моральний і фізичний стан мені несила було настроїтися на улюблену Хвилю Позитиву. Куди я лечу? Яка Юрмала? Температура тридцять вісім давалася взнаки… Я сиділа в товаристві паперових хусточок і весь час чхала, з очей невпинно струменіли застуджені сльози… Вдень мені було відчутно краще. Може, це кара за те, що я з вини свого водія розгулювала територією чоловічого монастиря без хустки на голові? За мною з цікавістю спостерігали пасажири мого потенційного рейсу. Особливо один гуртик латвійських чоловіків – вони необачно вирішили поспівчувати моєму чханню і поганому настрою. Черговий телефонний дзвінок посилив мій і без того пригнічений душевний стан: аж сорок хвилин наводилися аргументи, чому саме мені поки що не зможуть повернути п’ятнадцять тисяч доларів за невиконану роботу… п’ятнадцять тисяч доларів, які належали не мені, а Йому. І я чудово розуміла, що Він мені дарує цей борг, але мене дратувала сама ця ситуація: хотілося наговорити грубощів чоловікові в слухавці… але я стримувалась, розмовляла з ним жорстко і тактовно. А чоловічий голос у моєму iPhone’і все розповідав мені про чергові наїзди спецслужб, продажні структури, паскудних людей… Мені захотілося розбити телефон… я втомилася… за останні кілька місяців. Занадто багато всього на мене навалилося… і це «занадто багато» вкотре кардинально змінило моє життя… чи зруйнувало його… Особливої різниці я не відчувала. У мене більше немає дому… родини… друзів… але найстрашніше, що мені не дзвонить Він… На цій позитивній ноті приємний жіночий голос запросив усіх пасажирів, які вирушають на Риґу, пройти на посадку…