Читать «Руденька» онлайн - страница 115

– Дякую за комплімент. У мене скоро день народження, але, як ви розумієте, мене це не надто радує. Все це не входило в мої плани… – Я не могла згадати його ім’я. У мене завжди була погана пам’ять на імена. А за останні кілька днів на мене навалилося стільки нових «імен», що я, у принципі, вже не намагалася їх запам’ятати.

– Ну… що з твоїми очима? Ти неодмінно видужаєш і відсвяткуєш день народження, – його голос лунав майже впевнено.

– Ви знаєте, що мені, швидше за все, потрібна трансплантація? Про який день народження ви говорите? Ви знаєте, що моя мама, можливо, стане моїм донором?

– По-перше, я вивчив твої дані й аналізи… Все не так погано. Я раніше не зіштовхувався з таким діагнозом, як у тебе. Це дуже рідкісне захворювання. Але навіть у твоїй карті написано, що тобі, можливо, просто призначать медикаменти. – Він відклав «мою» течку вбік.

– Було б здорово. Там, правда, так написано? – Я не вірила йому, але, на відміну від лікарів в Ізраїлі, він говорив якось м’якше… не так категорично… і його голос вселяв у мене надію. Цей хлопець починав мені подобатися, напевно, тому, що мені подобалось чути те, що він говорив.

– Ну, звичайно, навіщо мені тебе обманювати? А як би ти хотіла відзначити свій день народження? – Він явно намагався якось мене розвіяти, перевести мою увагу на щось інше.

– Чесно?… Ще тиждень тому я думала, кого запрошувати, що одягати і куди піти. А сьогодні я точно знаю, як би я його відсвяткувала. Я б полетіла до Парижа. Сама. Або покликала б із собою чоловіка, який мені по-справжньому дорогий. Я тільки недавно зрозуміла, наскільки Він мені дорогий… І їла б круасани з шоколадом… просто об’їдалася… Я завжди боялася погладшати, тому обмежувала себе. А тепер розумію, яка все це дурниця… Аж смішно…

– А чому саме до Парижа?

– Бо я люблю Париж. Ти був там?

– Ні, ніколи. Але якщо ти мені розкажеш про це місто, я неодмінно туди поїду. Мої знайомі чомусь негативної думки про нього. Чи тобі важко багато говорити? Твої губи… у мене є спеціальний спрей. Зараз. – Він потягнувся до якоїсь сумки.

– Пробач, але твої знайомі нічого не розуміють. Це найкраще місто у світі. І я не розумію, як можна його не любити… – Я завелася і вже не могла зупинитися. Я купилася на його провокацію, забула про свої проблеми і температуру. Мені треба було захистити Париж.

Через п’ятнадцять хвилин він знав про Париж усе, що знала я. Він розповідав мені про свої подорожі, мотоцикли, мрії, про молодшу сестру, яка йому чимось мене нагадувала… Він намагався мене розвеселити і жартома називав мене Сімпсоном.

– Сімпсон… мені подобається. Необразливо і позитивно. – Я сміялася від душі. – Пробач, мені соромно, але ти можеш повторити ще раз своє ім’я? У мене жахлива пам’ять на імена.

– Нічого… у мене теж. Мене звуть Малек, – він знову побризкав мої губи якимсь спреєм.

– Малеку, а знаєш, чого я хочу зараз понад усе на світі?

– Чого бажає Сімпсон?

– Я хочу крижаного Lipton Ice Tea зі смаком персика… хоч би ковток.

– У мене є вода… і навіть бляшанка теплої кока-коли. Але холодного чаю нема… і тобі бажано зараз пити тільки воду… Пробач, Сімпсоне.