Читать «Руденька» онлайн - страница 112

Мій лікар дивився на мене не відриваючись… Я його розуміла. Він був справжнім корінним німцем, і в його голові коливалася чаша терезів: порушити правила і піти мені назустріч чи все-таки робити, як велить припис.

– У мене в машині є диск… Я зараз повернуся… Тільки ми послухаємо її неголосно, гаразд?

– Дякую… дуже… дякую…

Ми прослухали цю пісню разів тридцять… причому досить голосно… я знала майже всі слова… і ця пісня асоціювалася у мене тільки з однією людиною. Мені б дуже хотілося коли-небудь відзначити з нею свій день народження. Я, Генка… ну можна було б ще запросити Париж.

P. S. Це був найкращий день народження в моєму житті. І найкращий подарунок: мені виповнилося 18 років, і я все ще була жива. Завдяки Йому.

P. P. S. Моя мама подарувала мені на день народження не тільки руду шкіряну сумку «під колір волосся». Моя мама зробила мені найкращий подарунок у житті – подарувала мені саме Життя… вдруге. Вона стала моїм донором і не вагаючись віддала мені 65 відсотків своєї печінки. Мама дивом підійшла мені як донор, якого, враховуючи мої «стислі терміни», не змогла б знайти жодна країна світу.

6 липня 2003 року

Wake me up inside, wake me up inside,

Call my name and save me from the dark,

Bid my blood to run before I come undone,

Save me from the nothing I’ve become…

Я лежала, втупившись в одну точку… Не було сил ні про що думати… Дуже багато всього… приватний літак… перельоти… уколи… переговори… трубки… крапельниці… переговори… цілковита безпорадність… Страшенно хотілося спати… понад усе на світі мені хотілося спати… Цікаво, котра година?… Восьма, дев’ята, десята вечора? Я вже давно згубила лік годинам і дням… ніде не було годинника… не було мобільного телефону… Я могла приблизно визначити час тільки за метушнею та кількістю людей у білих халатах в реанімаційному відділенні… Як же хотілося спати… але якийсь німець за стінкою весь час волав: «Я-а! Яволь!» У реанімації нікого не було… Тихо, як у домовині… тільки моє власне важке дихання… і звук крапельниці… і знову «Я-а… Яволь».

Еге… так я точно не засну… Я вирішила перерахувати всі трубки, які останнім часом стали частиною мене. На одинадцятій я зрозуміла, що засинаю… Та раптом тихенько заграла музика. Напевно, в сусідньому відділенні. Отже, було ще не так пізно… Надзвичайна пісня… Цікаво, хто її виконує?… По шкірі бігли мурашки… Я уважно вслухалася в кожне слово, і мені здавалося, що я починаю божеволіти… «Wake me up inside, wake me up inside, Call my name and save me from the dark, Bid my blood to run before I come undone… Save me from the nothing I’ve become… Bring me to life… Bring me to life… Bring me to life…» Геночко, ну ти ж мене врятуєш, не залишиш мене?… Я починала засинати…

Через якийсь час я відчула легкий дотик. Біля мене стояв чоловік у білому халаті, маленький і лисий. Він серйозно дивився на мене крізь скельця своїх окулярів, тримаючи у руках чистий аркуш паперу… Я не могла розгледіти його ім’я.