Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 73

Клерфе пішов до ресторану по пляшку вина й келихи. Приніс також хліб, масло та шматок сиру.

– І часто ти це проробляєш? – запитав він.

– Майже щодня. – Ліліан показала листа. – Післязавтра бал на мою честь у стрийка Ґастона. Ти хочеш бути запрошеним?

– Ні.

– Добре. Зрештою, це суперечило б меті обіду: знайти для мене багатого жениха. А може, ти багатий?

– Я буваю багатий лише на кілька тижнів. Якщо знайдеться досить багатий жених, ти вийдеш за нього?

– Налий мені вина, – відповіла вона, – і не мели дурниць.

– Від тебе всього можна чекати.

– Відколи?

– Я багато думав про тебе.

– Коли?

– Уві сні. Твої вчинки ніколи не можна передбачити. Ти підкоряєшся особливим, невідомим мені законам.

– Добре, що ти думав про мене, – сказала Ліліан. – Це ніколи не зашкодить. Що ми робитимемо пополудні?

– Сьогодні вдень ти поїдеш зі мною в готель «Ріц». Там я тебе посаджу хвилин на п’ятнадцять у холі, в якомусь затишному куточку, і дам кілька журналів, а сам переодягнуся. Потім ми пообідаємо на зло дядькові Ґастону. – Вона подивилася у вікно й нічого не відповіла. – Якщо хочеш, я згоден піти з тобою перед цим у каплицю Сен-Шапель, або в собор Паризької Богоматері, або навіть у музей. Найнебезпечніше те, що в тобі уживаються і синя панчоха, і грецька гетера часів занепаду, яку доля закинула до Візантії. Загалом я готовий на все, можу вирушити на Ейфелеву вежу або прогулятися Сеною на пароплавчику.

– Прогулянку Сеною я вже якось відбула. Там мені запропонували стати коханкою багатого різника з власною трикімнатною квартирою.

– А на Ейфелевій вежі ти була?

– Туди я поїду з тобою, коханий.

– Так я й думав. Ти щаслива?

– А що це таке?

– І далі не знаєш? Зрештою, хто це справді знає? Може, це танець на кінчику голки.

Ліліан повернулася з прийняття в стрийка Ґастона. До готелю її відвіз своїм автом віконт де Пестре. Вона відбула жахливий нудотний вечір із чудовою їжею. Присутніми були кілька жінок і шість чоловіків. Жінки були їжакуваті, від них била ворожість, поєднана з цікавістю. Жодна з жінок не була елегантна, і всі вони були заміжні. З чоловіків четверо виявилися неодруженими та ще й заможними, двоє були молодих, а найстаріший і найбагатший був віконт де Пестре.

– Чому ви живете на лівому березі? – запитав він. – З романтичних спонукань?

– Випадково. Це найкраща спонука з усіх, які я знаю.

– Вам треба жити на Вандомській площі.

– Просто вражаюче, – сказала Ліліан. – Стільки людей знають краще, де мені жити, ніж я сама.

– На Вандомській площі в мене є помешкання, щось на зразок художнього ательє, де я ніколи не буваю.

– Ви хочете здати його мені?

– А чом би й ні?

– Скільки це коштуватиме?

– Навіщо нам говорити про гроші? – Пестре засовгався на сидінні. – Подивитеся його коли-небудь. Воно у вашому розпорядженні, варто вам тільки захотіти.

– Без жодних умов?

– Без жодних. Звичайно, я буду радий, якщо ви погодитеся при нагоді піти зі мною до ресторану, але це не є жодною умовою.

– Отже, безкорисливі люди ще не перевелися на світі, – мовила Ліліан.