Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 69

– Яка краса! – захопилась Ліліан.

– Так, – кивнув Клерфе. – Тут стояла гільйотина. По той бік майдану стяли Марію-Антуанетту. Тепер тут струменіють фонтани.

– Їдьмо ще в Рон-Пуен, – сказала Ліліан. – Там теж є фонтани.

Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. На Рон-Пуен вони почули той самий гімн спіненої води. Але тут навколо фонтанів виріс мініатюрний гай жовтих тюльпанів, які, наче виструнчені прусські солдати під час муштри, нащетинилися лісом багнетів.

– І все це тобі теж байдуже? – запитав він.

Ліліан на хвильку зосередилась. Повільно відірвала погляд від плюскоту й ночі. «Він мучиться, – подумала вона. – Як легко мені було викликати в ньому розкаяння!»

– Сподіваюся, байдуже, – сказала вона. – Я мовби розчиняюся, дивлячись на це. Хіба ти не розумієш мене?

– Ні. Я не хочу розчинятися ні в чому, я хочу завжди відчувати себе сильним.

– Я теж хочу.

– Власне, це й я маю на увазі. Коли людина не опирається, це дуже помагає.

У нього було величезне бажання – зупинити машину й поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Він почувався якось дивно обманутим і радше б виїхав на клумбу, зім’яв жовті тюльпани, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися на нього відверто.

– Я кохаю тебе, – мовив він. – Забудь про все. Забудь про ту жінку.

– Чому? Навіщо тобі бути самому? Ти думаєш, я весь цей час була сама?

«Джузеппе» раптом підстрибнув і завмер. Клерфе знову ввімкнув мотор.

– Ти маєш на увазі санаторій? – запитав він.

– Я маю на увазі Париж.

Він пильно подивився на неї. Вона посміхнулася.

– Я не можу бути сама. А тепер відвези мене до готелю. Я втомилася.

– Добре.

Клерфе поїхав уздовж Лувру, біля Консьєржері й через міст Сен-Мішель. Він був роздратований і безпорадний. Він би із задоволенням надавав ляпасів Ліліан, але не мав права: адже вона призналася йому в тому ж, у чому він до цього признався їй. Сумніватися ні в чому не доводилося. Клерфе хотів тільки одного – втримати її. Ліліан раптом стала для нього дорожчою, бажанішою над усе. Він мусить щось зробити. Не можна так просто розпрощатися з нею біля входу в готель. Тоді вона більше не повернеться до нього. Зараз його останній шанс. Щоб утримати її, треба знайти якесь магічне слово, інакше вона вийде з машини і з відсутнім виглядом, посміхнувшись, поцілує його та зникне в дверях готелю. Її назавжди поглине цей готель, вестибюль якого пропах рибною юшкою і часником, вона підніметься перекошеними вищербленими сходинками, пройде повз буфет, за яким дрімає портьє, маючи під рукою шмат ліонської ковбаси і пляшку столового вина, і останнє, що залишиться в пам’яті у Клерфе, – це тонкі світлі щиколотки Ліліан у напівтемряві вузького проходу, щиколотки, що підіймаються сходинками одна за одною. А коли Ліліан опиниться у себе в кімнаті, у неї за спиною раптом виростуть крила й вона, випурхнувши на вулицю, полетить, але не до каплиці Сен- Шапель, про яку сьогодні оповідала, а сидячи на дуже елегантній мітлі, мабуть, теж від Баленсіаґи або Діора, полетить на відьомський шабаш, де будуть самі чорти у фраках, які побили всі рекорди у швидкості, вільно володіють шістьма мовами, вивчили всіх філософів від Платона до Хайдеґґера й на додаток ще були віртуозами-піаністами, світовими чемпіонами з боксу й поетами.