Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 16

– Тут? – запитав. – Навіщо вам тут крематорій?

– Для санаторійників. Тобто для померлих.

– І для цього потрібен вам крематорій? Аж стільки вмирає?

Хлопець сперся на лопату.

– Тепер уже не так, як давніше, пане. Але до війни, я маю на увазі першу війну, та й пізніше теж – тоді багато вмирало. У нас тут довгі зими, а взимку важко копати землю, замерзає на камінь, і то глибоко. Крематорій набагато практичніший. Цей має вже майже тридцять років.

– Тридцять? Отже, у вас уже був крематорій, перш ніж він увійшов у моду? Задовго до розповсюдження в масовому масштабі?

Хлопець не зрозумів, що Клерфе мав на увазі.

– Якщо йдеться про практичні речі, ми тут завжди були першими, пане. Так, зрештою, дешевше. Люди не хочуть уже більше витрачати стільки коштів на перевезення трупів. Колись було інакше. Тоді багато родин перевозили своїх померлих на батьківщину в цинкових трунах. То була краща пора, ніж тепер!

– Я теж так думаю.

– Не до порівняння! Ви мусите колись послухати мого батька, як розповідає про той час. Він отаким робом побачив цілий світ.

– Тобто яким?

– Як конвоїр трупів, – сказав хлопець, здивований нездогадливістю незнайомця. – Тоді люди трактували ще своїх померлих з пієтетом. Не пускали їх самих у подорож. Особливо до заморських країн. Мій батько знає, наприклад, Південну Америку, як власну кишеню. Люди були там багаті й завжди прагнули забрати померлих на батьківщину. То було ще перш, ніж літаки стали популярними. Транспортування відбувалося залізницею, а потім на пароплавах, з гідністю, як належить. Це тривало цілими тижнями. А як годували, пане, конвоїра трупів! Батько навіть збирав меню і вставив їх потім у рамки. Під час однієї подорожі з однією вишуканою чилійською дамою – поповнів на цілих тридцять фунтів. Усе було безкоштовно, також пиво, а крім того, коли доправив труну на місце, отримав прекрасний подарунок. А потім, – хлопець непривітно поглянув на квадратну будівлю, – а потім поставили крематорій. Спочатку він служив лише для людей, які не визнавали жодної релігії, але тепер став повсюдно модним.

– Так, – підтвердив Клерфе. – Це вже не тільки тут таке.

Хлопець похитав головою.

– Люди не мають більше жодної поваги до смерті, каже мій батько. То провина двох світових воєн, надто багато людей втратило тоді життя. Та й відразу мільйони. Мій батько каже, що тому пропав його фах. Тепер навіть родини із заморських країн просять спалювати трупи своїх померлих, а урни з попелом посилають до Південної Америки літаками.

– Без конвоїрів?

– Без конвоїрів, пане.

Дим із крематорію припинив снувати. Клерфе витяг пачку цигарок і підсунув балакучому підліткові.

– Якби ви бачили сигари, які привозив мій батько, – сказав той, беручи цигарки і приглядаючись. – «Гавани», пане, найкращі у світі. Цілі ящики! Йому шкода було їх для себе, просто щоб викурити самому, тож він завжди продавав тутешнім власникам готелю.

– Чим займається тепер ваш батько?

– Тепер ми тут маємо квітникарню. – Хлопець кивнув на крамницю, перед якою вони стояли. – Майте на увазі, що ми, пане, дешевші, ніж ці шкуродери в селі. І в нас часом є прекрасні речі. Саме сьогодні вранці прийшов свіжий товар. Нічого не потребуєте?