Читать «Лицар з Кульчиць» онлайн - страница 116

– Дай вам Боже здоров’ячка, пане. До кого ви приїхали?

– Додому, – відповів Кульчицький.

Чоловік не зрозумів, але й перепитувати не посмів. Раптом з боку стайні вийшла жінка, несучи відро з молоком. Вона підійшла ближче, Юрко уважно дивився на неї, не вірячи власним очам. Мати за ті двадцять з гаком років зовсім не постаріла, навіть волосся сивого поменшало. Вона ніби відчула, що цей пан дивиться на неї, погляди їхні схрестилися.

– Юрцю! – раптом скрикнула вона, поставила відро і кинулася до нього.

Тільки тепер він здогадався, що це не мати, а сестра. Він притулив її міцно до серця, відчуваючи, як б’ється в плачі її тіло. Люди почали сходитися: дальші родичі лишалися на вулиці, коло брички, ближчі – заходили на подвір’я.

– А я питаюся он у козачка: «Де бабуня?» – почав було говорити Юрій, коли сестра трохи заспокоїлася й почала витирати сльози.

– То є наш Богданчик, мого старшого сина первісток. Ще двох маю, але менших, – сказала сестра про своїх онуків як про найбільшу гордість та радість. – Ходіть же до хати, люди добрі. Яке ж свято нині в нас, Матінко Божа!

– Де ж батько, матері не видно? У хаті сидять, чи що? – не міг стриматися Юрій, аби не спитати.

Сестра опустила очі.

– Сидять вони, братику, в хаті, та кожен у своїй. Пішли вони від нас, нема вже років як вісім. – Юрієві в очах померкло. Земля захиталася у нього під ногами. Сестра розповідала далі: – Тато церкву захищали від татар. А як батько пішли, то за рік і мати за ними – холера ходила. Вони все тебе, Юрцю, виглядали, коло вікна сидячи. Богу дякувати, що ти живий-здоровий.

Жаль враз здушив Юрієві горло. Він спочатку відвернувся, тоді рушив геть із двора, залишивши розгублених сестру та Марію. Пройшов повз людей – ті розступилися, даючи йому дорогу.

Ноги самі несли на цвинтар. Юрій ішов швидко, майже біг. Сонце, що сідало вже за лісами, кидало тінь, химерно видовжувало її і щодуху гнало перед Юрієм у бік церкви. Цвинтар наближався, а Юрію Кульчицькому патьоками текли по щоках сльози. Він не встидався їх, не витирав. Нараз жаль стиснув горло так, що вже сили стримуватися не було, і він заридав гірко, затуляючи обличчя руками.

Повитирався уже перед самою могилою, став навколішки, притулився до землі, теплої, як батьківська долоня.

– Простіть мене… і спіть спокійно.

У відповідь мама посміхнулася йому літнім сонечком, накувала сто літ зозулею…