Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 7

Я на становищі з кулеметом. Надслухую. З півночі шелест. Тріскотить крихке ріща.

І знову тиша. Звірина? Ні. Хтось таки йде...

Дивлюся на годинник: п'ять по пів на дванадцяту. Може стежа?

Але чому з півночі?

Хто б там не був, відтягаю легко замок. Палець над спусковим механізмом. Чекаю. На поляні з'являється постать схожа на жіночу. Але ще задалеко. Підпускаю ближче — і:

— Стій! Кличка!

— Корч!

— Відгук?

— Корінь!

— Псевдо?

— Марта!

Марта — це наша санітарка, що від'їхала перед вечором з раненими до села, щоб передати їх до санпункту і ранком долучитись до сотні.

— Що тебе поночі пригнало?

— Не питай! Алярм! Де спить сотенний?

— Яких двадцять метрів уліво, над головою світить порохно.

— Гаразд!

— Чекай, не лізь на кулемета!

За кілька хвилин на поляну виходить сотня. Тиха команда:

— Збірка! Готово!

В темряві

Йдемо. Хрупотить під ногами ламке ріща, в обличчя — колюче гілля молодняку, темрява засновує очі. Тиха команда: «Стати!» — переходить по зв'язку. Дійшовши, наказ вертається.

Ми на краю лісу. З-поміж дерев видно гористу околицю.

В далечі блимають світла — наче б село. З тихого шепоту зв'язкового довідуюся, що блимання світел — це справді те село, з якого маємо вибити червоних партизанів, що напали на безборонну людність і грабують її. Раніше про це не міг дізнатися, бо стояв на стійці, а під час маршу не говорять. Дізнавшись, про що йде, оживляюся. Бере мене нетерплячка, чого це не йдемо далі, чому стоїмо, на кого ждемо? Поволі минає хвилина за хвилиною.

— Іти дальше! Ну... йдем!

— Наказ дійшов. Пішли!

Виходимо з лісу. Назустріч нам дозрілі нескошені ниви. Вітер доносить до нас все виразніше викрики сталінських посіпак, ридання жінок, плач дітей.

Грабують, може й знущаються з жінок, людожери!

Придаємо ходи без наказу. Вже недалеко. Ось потік: одні переходять кладкою, інші лізуть у воду. Я за останніми — лише б скорше. Вода неглибока, до поясу. Але ж холодна, гірська!

— Нічого! Зогріємося в бою!

Ще яких чотириста метрів. Йдемо розстрільною. Розподіл знаємо. Терен добрий.

Ніхто з друзів не говорить. Приспішені живчики, у жилах грає кров, в кожного нерви нап'яті до краю. Кожен пристає, надслухує, вдивляється у село, йде далі... Ще сто метрів, ще п'ятдесят, ще... І ждемо першого стрілу, вибухів гранат...

Ось переді мною двоє. Прилягаю. Увага!

В обороні села

Свист, крик, стріли, розриви — все то зливається в один могутній гомін. Палає бій. Б'ють смертоносні жужлики, безупинно клекочуть кулемети. Мерехтливі зорі засновує курява й дим. В очах чорніє.

Бах! Червона ракета. В її вогняному сяйві зринають криті соломою хати, садки. Ворог стривожений — ми бачимо його.

За хатами гасне промінь ракети. Знову поринаємо в море темряви.

— Наступати!

Із становищ зриваються друзі з громовим окликом: Слава!

На ворога ллється гураганний вогонь. Він не видержує, тікає... Ми йдемо в погоню. Переступаємо ворожі трупи. Ранені благальним голосом прохають пощади, рятунку. Ранених не вбиваємо: зараз одержать санітарну допомогу.