Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 53

Після того попросила Тетяну до середини. Вони пізнали одна одну. Розмова була умовленим для них гаслом.

Як тільки двері зачинено, обидві жінки кинулись одна одній в обійми. Радість світилася в очах господині і гості.

— Роздягайтеся, дорога госте! — сказала по-українськи господиня дому. — Я звуся Ірина, так і кличте мене.

Перейшли до другої кімнати. Над ліжком блимала маленька лампа. Коли Ірина почала підготовляти скромну вечерю, Тетяна нахилилася над ліжечком, в якому схлипувала маленька, може шестимісячна дитина.

— Ну, цить уже, доволі плакати, — заспокоювала її Тетяна. Дитина помалу заспокоїлася і з цікавістю гляділа на незнайоме їй обличчя широко розкритими чорними оченятами. З кухні виглянула Ірина:

— Це Ігорчик, єдина згадка по ньому. Згинув на початку цього року...

На очах молодої жінки заблищали сльози. Тетяна мовчки дивилась на неї. Що повинна їй сказати? Всякі вислови співчуття ранили б серце її нової подруги. А врешті, так згинув теж її, Тетяни, батько, якого вбили москалі підчас «акції», так впали у бою два брати — вояки УПА. Чи треба впадати в зневіру? Чи слова потіхи заспокоять, відженуть біль із душі? Хіба тільки розповідь свого горя, спогади про дорогих осіб можуть дещо втішити серце і перенести думки в минуле.

...Було вже далеко поза північ, а дві жінки ділились своїми спогадами, враженнями; з їх слів виростали тіні тих, що жили, змагалися і відійшли...

— Денис називаюся, — представився Тетяні молодий чоловік, якого привела Ірина. Високого росту з ніжним, немов у дівчини, обличчям стояв перед нею і, здається, сам відчував, що йому не підходить робітничий комбінезон, в який він був зодягнений.

— Пані Ірина поінформувала мене про вашу дорогу, — продовжував молодець, — однак в останніх днях зайшло чимало змін. Давні дороги пильно тепер стережуться польською розвідкою. Арештувань на тих пунктах ще не було, але їх можна сподіватись кожного дня. Не виключене, що і пані Ірина є на листі підозрілих, тому обережність не зашкодить. Тому теж до кордону я вас проведу, а дальше будете шукати самі шляху, не користуючись давніше вживаними контактами...

Тетяна добула з торби карту, і всі троє почали обмірковувати найкращий шлях.

Пізно увечері Тетяна і Денис прибули до малої прикордонної місцевости. Ніч була дуже темна. Падав дощ зі снігом, їхні одяги скоро промокли наскрізь. Одначе треба було йти дальше. Вийшли за село. До кордону — яких чотири кілометри, але треба йти помалу, обережно, а ще в таку погоду, то й часу проминає багато. Півтори години ходу і нарешті побачили перші кордонні стовпи. Направо блимало якесь далеке світло. Правдоподібно станиця прикордонної сторожі. Одначе в таку погоду і прикордонникам не хочеться надто сумлінно берегти цілости польсько-совєтської держави. Значить, можна буде спокійно перейти.

Нараз — Тетяна зачепила ногою об щось. Впала, пробувала встати, але ще більше замоталася в якомусь дроті, що його перед тим не можна було побачити. Коли вимоталась із пастки, тоді вже над кордоном блиснуло зелене світло ракети, за нею прорізала темряву небес ще одна і з боку станиці почулись постріли. А далі цілий кордон заклекотів від кулеметних і крісових стрілів.